Стократ. Марина Дяченко

спокійно палив тебе розпеченим залізом?

      – Не спокійно. Він був… наче трохи божевільний.

      – Ясно. Що було далі?

      – Сонця не бачили багато днів, усе небо в попелі… Тобто в нас іще нічого, у нас урожай зібрали. А там… Сотні загинули, а тисячі прийшли на землі Грана шукати притулку й захисту…

      Стократ слухав, відзначаючи про себе, як вона говорить. То збивається, а то наче по-писаному, але не тому, що бреше. Цікаво.

      – Де тепер цей чаклун, Світ? – він обірвав її на півслові.

      Вона здригнулася. Видно, це питання турбувало і її.

      – Він… Я не знаю. Батько весь час чекав, що він от-от повернеться. Начебто одержував од нього листа…

      – Чаклун хотів тебе забрати?

      – Так. Я була йому навіщось дуже потрібна.

      – А він знає, що ти втекла?

      Світ безпорадно подивилася на свого супутника.

      – Гаразд, – сказав Стократ. – Ми зупинилися на пожежах у Лісовому Краю. Що було далі?

      – Після пожеж батько вирішив мене сховати. Замкнув… у моїй кімнаті, там ґрати були на вікнах… і я там сиділа.

      – Що, весь час?

      – Весь час, – раптом заговорив Правила Пристойності. Його голос звучав, наче скрип дверних завіс. – Вона сиділа під замком. Її не випускали навіть у двір! Наче у в’язниці… Три роки…

      Стократ підвівся і пройшов з кутка в куток. І ще раз: туди-сюди. Так, тепер багато що стає зрозуміло. І її манера говорити – теж. Вона розучилася говорити з людьми, зате, ймовірно, звикла думати про себе шматочками прочитаних книжок.

      – Ти хто такий? – Стократ обернувся до чоловіка.

      – Учитель добрих манер, я ж сказав.

      – І як ти з нею познайомився?

      – Володар Гран хотів… ну, він же збирався… Одне слово, він став відомий в окрузі, йому треба було вчитися етикету… Мій старий учитель підказав: сходи до Грана, запропонуй свої послуги, він оцінить…

      – Оцінив? – Стократ розвернув стілець і сів тепер верхи.

      – Так… Я п’ять товстих книжок з етикету пам’ятаю назубок: як заходити до зали, як виходити, як розсаджувати гостей, якими словами вітати при народженні дитини, якими – співчувати…

      – Заткнись.

      Правила Пристойності кліпнув:

      – Ви ж самі… мене запитали.

      – Точно. – Стократ погойдав носком чобота. – Вибач. Отже, ти вчив їх пристойних манер…

      – Консультував.

      – Бачив цього мага?

      – Ні. Коли я прийшов, його вже там не було. Але всі його пам’ятали. Усі наче змовилися його не згадувати і все одно згадували: от, мовляв, скоро він повернеться.

      – Ясно… Ти їх навчав етикету, і тебе познайомили з дівчиною?

      – Ні. Я сам… Тобто випадково. Їй носили їжу… і якось я підкупив кухарчука.

      – Відважний кухарчук, – уголос подумав Стократ.

      – Просто дурний. І жадібний.

      – Згоден. Далі?

      – Далі я побачив Світ. Як вона сидить одна в замкненій кімнаті. У неї там були книжки… Вона все прочитала по кілька разів. П’яльця,