Стократ. Марина Дяченко

Дуже, дуже негарна.

      Світ притислася до нього – тепер уже точно пригорнулася. Шукаючи захисту.

      – Ти нам допоможеш? Ти ж можеш нам допомогти?

      Він дуже обережно відсторонився. Подивився їй у вічі:

      – Розкажи мені про цього мага. Крім того, що він високий і сивий. Що він уміє робити?

      Вона кліпнула.

      – Ну… він начебто розумів усі мови й читав по губах. Знав усі трави і їхнє значення. І ще нібито вмів літати без крил…

      – Нібито – чи вмів?

      – Я не знаю… Мабуть, брехня. І ще він нібито вбивав лиходіїв чарівним клинком. Забирав їхні душі.

      – І потім пересаджував у дерева й тварин, – підхопив Правила Пристойності. – Там у них одна береза у дворі, казали, що в ній сидить душа вбивці й щороку, у річницю вбивства, – плаче. Я сам бачив: стоїть собі дерево, дощу нема, і отакенні краплі котяться листям…

      Стократ удруге за цей ранок відчув дивний холод.

      – А як же його звати? Цього чаклуна?

      – Стократ. Це прізвисько, а не ім’я… Звати його Стократ.

* * *

      Двоє змучених подорожніх спали на готельному ліжку. Вони заснули одночасно й одразу – так падає, втомившись кружляти, дитяча дзиґа.

      Босі п’яти Світ визирали з-під вовняної ковдри. Стократ зупинився поруч; дивно, але ніколи раніше жодна жива істота не викликала в нього такого бажання обійняти. Захистити. Втішити. Наче вона була найтендітнішим паростком найкоштовнішого на світі дерева. Або єдиною дитиною самого Стократа. Дивно, досі йому було плювати на дітей.

      Він укрив її ноги плащем, зачинив віконниці й зійшов униз.

      Заплатив хазяйці наперед. Товста й весела, Хазяйка-Роз намагалася всіляко прислужитися; років їй було під п’ятдесят, вона погладшала й побрезкла, однак показних чоловіків будь-якого віку зустрічала, мов рідних.

      Він сказав хазяйці кілька приємних слів. Провідав коней на стайні. Домовився з конюхом про сідла. Вийшов за частокіл і заглибився в ліс.

      «Хто він – той, що назвався моїм прізвиськом? Навіщо йому дівчина? Навіщо дивовижне – й безглузде! – чаклунство?»

      Жива карта. Чудова ідея для великої війни, якщо збираєшся знищити противника, а не просто завоювати. Тінь-карта; за давнім повір’ям, наступити на тінь – значить нашкодити людині… Але воювати з цілим світом? Кому це потрібно?

      І головне – навіщо надівати таку карту на смертного? Що станеться зі світом, коли Світ умре?

      «Хто вигадав їй ім’я?», – стурбовано подумав Стократ. І знов невловима думка, наче муха, пройшлася навколо голови, не наближаючись, не віддаляючись. Світ – населений усесвіт. Де панує мир.

      Він дійшов до струмка, що біжить до Світлої, сів біля води й вийняв з піхов короткого меча.

      Лезо тьмяно світилось, і по ньому блукали тіні. Усі п’ять були тут – туманні постаті з жовтими млинцями облич: вони, ймовірно, сварилися, беззвучно роззявляючи роти, намагаючись зрозуміти, що за посмертя таке, і хто винен, і чому так тісно.

      Під поглядом Стократа їхній рух сповільнився. Припинився зовсім. П’ять розбійницьких душ завмерли,