Стократ. Марина Дяченко

перекинутий кошик з шиттям. Жінка дивилася на нього запаленими, глибоко запалими очима.

      – Ти справді чаклун?

      – Так.

      – Ти допоможеш мені?

      У Стократових вухах болісно відгукнулося луною: «Ти допоможеш нам? Ти ж можеш нам допомогти?!»

      – Що в тебе сталося?

      – Ходімо…

      Він витер чоботи об постілку біля дверей. Ступаючи по чисто вимитих східцях, вийшов за нею на другий поверх.

      На ліжку лежала дитина, загорнена в ковдру. Стократ зупинився, здивований.

      – Я знайшла її в лісі, – сказала жінка.

      Стократ насупився.

      «…Я знайшов його в лісі, – сказав волоцюга в приймальні виховного будинку. – Якась сука викинула на загибель, замість щоб однести до притулку! Ось, беріть, він ще живий…»

      – Пане? – з тривогою спитала жінка.

      – Підкинута, – повторив він зітхаючи. – Хочеш, щоб я її відвіз у виховний будинок?

      Жінка дивно на нього подивилась. І розгорнула ковдру. Маленька дівчинка, не більше місяця їй, прокинулася й жалібно запищала.

      Стократ дивився на неї, відчуваючи, як сторч стає борода. Дитяча шкіра була вкрита дрібнесеньким малюнком – плечі, груди праворуч; Стократ зубами стяг рукавички. Подивився на свої руки, не наважуючись торкнутися.

      – Поверни її.

      Жінка перевернула дитину, і Стократ побачив дитячу спинку. Крихітні землі Грана, ще цілий Виворіт, Лісовий Край, Лисе Узгір’я…

      – Ти бачиш, вона плаче! – закричав пошепки, щоб не налякати дитину, щоб іще більше не злякатися самому. – Нагодуй її! Дай води!

      – Я б не брала її, – не до ладу відповіла жінка. – Я розгубилась… Але вона лежала прямо на землі… Вона хвора? Це заразне? Що з нею? Ти знаєш?

      – Де ти її знайшла? – безнадійно запитав Стократ, дивлячись, як жінка намагається втішити дитину ганчіркою з жованим хлібом. Дівчинка не хотіла це їсти і, певно, не могла. – Слухай, де можна знайти годувальницю?

* * *

      Він розрізняв сторони світу просто й природно, як верх і низ, йому не потрібні були ні сонце, ні зірки. Вдова, за її словами, знайшла дівчинку в лісі – занадто далеко від людських поселень.

      Може, злі люди викрали її, а потім покинули? Навіщо викрали, навіщо покинули, прирікаючи на смерть? Стократ не вірив у безпричинну людську злість – тільки у вигоду й свавілля. Та ще в боягузтво.

      Ласа до любовних утіх дівиця сховала в лісі свою ганьбу? А навіщо було йти далеко – поклала б коло дороги, і совість, може, не так би гризла, бо перехожі не дадуть дитині пропасти…

      Він ішов через неходжений ліс – туди, де, за вдовиними словами, вона знайшла дитину.

      – Там було щось? Записка, пелюшка?

      – Там… було.

      – Що?

      – Подивися сам.

      – Ти це там і залишила?!

      – Подивися сам…

      Голодна дівчинка плакала, не даючи жінці спати, не даючи Стократові спокійно думати. Удова пообіцяла знайти годувальницю в найближчому селі. Але тільки коли Стократ повернеться.

      Світ, думав Стократ, згадуючи голі п’яти, що стирчать з-під ковдри. Хто назвав тебе