Стократ. Марина Дяченко

одразу в трьох місцях…

      У трьох місцях!

      Четвертий, свіжий рубець припадав на прадавню столицю Виворіт. Тепер там руїни й головешки. Після пожежі, що сталася півроку тому, люди там не селяться. Володар Вивір, колись хазяїн величезного родючого краю, пропав безвісти. Найімовірніше – згорів разом з містом, замком та родиною, і землі на лівому березі Світлої одійшли володареві Грану…

      Стократ зрозумів, що в кімнаті дуже холодно. Зимно й вогко, хоч од цегляного комина йшло до стелі сухе тепло. Сонце сховалося.

      Він сів за порожній дерев’яний стіл. Сперся ліктями на стільницю.

      Перестрибуючи через сто запитань, спитав уривчасто й зло:

      – А що буде, якщо ти вмреш?

      Вона не чекала таких слів. Її гордо випростана спина ледь-ледь згорбилась.

      – Ну, ти ж не збираєшся жити вічно? – він хотів підбадьорити, а вийшла погроза.

      – Не займай її! – слабким, однак лютим голосом заговорив раптом Правила Пристойності. – Тобі нічого так не минеться! Ти за все відповіси! Ти…

      Стократ повернув голову:

      – І де ти збирався її сховати? І від кого?

      Ніхто не відповів.

      Стократ відкрив скрипучу тумбу. Вийняв ковдру, розгорнув – вона була стара, проте ціла, з гарної тонкої вовни. Підійшов до дівчини й загорнув її зі спини, наче статую; вона дивно сахнулась од його рук – щось іще було в цьому русі, крім страху.

      Він її обняв.

      Вона завмерла з жаху. Він було подумав: може, їй боляче, коли її торкаються? Він розтис руки, але тут дівочі коліна підігнулись, і він був змушений знову її підхопити – щоб не гримнулася на підлогу.

      – Хто це з тобою зробив?

      Вона тремтіла, мов листочок.

      – Чаклун.

      – Звісно, що не пастушок. Ім’я?

      Вона розкрила рот, наче збираючись сказати – і закашлялась.

      – Що ж, – він усадовив її на край ліжка. Поправив ковдру на її плечах. Сам сів на скрипучий стілець під вікном. – Давай по порядку.

* * *

      Її звали просто й невигадливо – Світ.

      – Світлана? Світовида?

      Ні, просто Світ. Вона була незаконнонароджена дочка володаря Грана, не великого, але й не дрібного володаря земель, розлеглих між двох приток Світлої – Домни та Старині.

      У Грана не було інших дочок. Усі його законні діти й бастарди були хлопчиками. Він любив Світ, як люблять домашнього ласкавого звірка.

      Коли Світ було чотирнадцять років, у замок приїхав справжній чаклун. Володар велів дочці з’явитися до вечері; чаклун був страшний і дивився тільки на Світ.

      На другий день вона занедужала.

      Її мучила гарячка. Тіпала лихоманка. Чаклун сказав, що вилікує Світ, і повів до себе в кімнат у. Що там було, вона не пам’ятає, бо чаклун приспав її сонною травою; щодо зілля цей чаклун був знавець – куди там наймудрішій травниці.

      Через кілька днів вона прокинулась у себе в спальні здорова, та тільки шкіра на спині трошки свербіла. Чаклуна вже не було в замку, але слуги шепотілися,