Стократ. Марина Дяченко

що відомо йому, стане відомо багатьом.

      І він знав точно, що в цю мить буде поруч і навіть близько не підпустить володаря Грана. Що ніхто не посміє доторкнутися до Світ, що не буде ні пожеж у Лісовому Краю, ні війни на Лисому Узгір’ї, ні дівочої кімнати, перетвореної на тюремну камеру.

      «Я заберу її із замку через кілька років, – думав Стократ. – Нехай тільки підросте. Не ганяти ж мені по світу з грудною дитиною.

      За ці роки я щось придумаю, – міркував Стократ. – Зрештою, людське життя теж скінченне. Чому ми так дивуємося, довідавшись, що скінченний світ?

      До кінця світ у ще багато час у, – думав Стократ. – Поки ще вона подорослішає. Поки ще постаріє. Я подбаю, щоб до останнього свого дня вона була в безпеці, і щоб ніколи нічого не боялася, і щоб її любили…»

      Він ішов, уперше відчуваючи полегшення, і не замислювався про те, що доля не відкривається нікому.

      Навіть тим, хто вершить долю Світу.

      II

      – Де ця дівчинка тепер, що з нею сталось?!

      Потріскував вогонь. Усередині світлого кола було спокійно й тепло, а за ним, за межею світла й тіні, стояв смертельно небезпечний ліс, і це був образ світу, зрозумілий усім людям, але чужий для Стократа. У нього не було теплого дому, він ніколи не почувався в безпеці й ніколи не боявся темряви.

      – Вона жива, – сказав Стократ. – Інакше ми б з тобою не розмовляли… Тепер їй вісім років. Вона грається з хлопцями, бігає, лазить по деревах, ця дитина геть не схожа на ту дівчину, яку я пам’ятаю… Я дивився, як вона вовтузиться на березі річки, і в мене серце краялось: вона щомиті може впасти у воду й потонути. Упасти з дерева й скрутити собі в’язи. Кінь може на неї наступити. Хлопці, з якими вона грається, майструють іграшкові мечі й можуть її поранити.

      – Ти був на землях Грана? – спитала стара.

      Стократ кивнув.

      Стара сиділа біля вогню – не готувала вечерю, не підкидала дров і навіть, здається, не грілася. Вона сиділа біля вогню, ніби світле коло від багаття було єдиним місцем у світі, де її ще терпіли; Стократ розташувався з другого боку багаття на широкій низькій колоді. Носки його чобіт димілися висихаючи: цілий день він ішов мокрим лісом, перебирався через болото, убрід переходив річечку. Стара жила далеко від людей: почасти тому, що не любила їх. Почасти тому, що вони її ненавиділи.

      – Ти хотів забрати дівчинку, – сказала стара.

      Стократ кивнув знову:

      – Хотів. І хочу. Мені дуже хочеться відвезти її… і замкнути. Сховати від усіх. Щоб вона жила сама в якомусь барлозі, не бачила нікого, крім мене, і так росла. Мені дуже хочеться обшити подушками стіни її кімнати, укутати дівчинку ватою, зв’язати заради її безпеки… Коли я зрозумів, як дуже мені цього хочеться, я тікав щодуху. Скажи, що ж мені робити?!

      Стара довго мовчала.

      Коли вогонь почав пригасати, вона поклала на дрова поліно, схоже на скорчену подагрою чорну руку.

      – Творець або глузує з нас, або Сам не знає, що коїть… Що за кпини такі – записати долю Населеного Світу на шкірі одного дівчиська!

      Стократ подивився в небо. Іскри летіли вгору, та через високі хмари небо було непроникне.

      – Навіщо? –