Стократ. Марина Дяченко

Якось само собою склалося, що він не так веде їх, як конвоює.

      До ранку добралися до «Чорного вуха», маленької таверни на другому краю лісу. Тут було чистіше й тісніше, ніж у «Сірій шапці». Стократ пояснив хазяйці, Роз, що підібрав подорожніх у лісі – їх до нитки пограбували й трохи не вбили розбійники.

      Залишивши подорожніх на хазяйчин догляд, він вийшов прогулятися. Ліс навколо «Вуха» був спокійний, сороки не тріскотіли, битий шлях поріс травою; двоцвіт знайшовся зразу – коло струмка. За «вовчою подушкою» довелося походити. Вертаючись, він розтирав зелень долонями, тож на поріг готелю ступив огорнутий різким трав’яним запахом.

      – Хазяйко! Глечик, ложку, окріп!

      Чоловік – Стократ про себе називав його Правила Пристойності – уже лежав на перині в горішній кімнаті, голова його була перев’язана. Дівчина сиділа на краю ліжка, як була, у мокрому Сократовому плащі, і, сидячи, дрімала; коли Стократ зайшов, одчинивши ногою двері, – в руках у нього був глечик із завареною травою, – вона прокинулась і схопилася.

      Він поставив глечик на стіл. Лизнув долоню, забруднену соком, скривився:

      – Дуже гірке. Пити обов’язково.

      Мало хто міг опиратися, коли він говорив таким тоном, але дівчина спробувала:

      – Я нічого не хочу… Просто дайте нам спокій…

      Він хлюпнув з глечика в кухоль, наповнив до половини.

      «Дайте нам спокій», це ж треба. Мабуть, ще й читати вміє.

      Він простяг дівчині кухоль, і вона взяла. І випила під його поглядом – хоч з першого ковтка в неї очі на лоба полізли. Правду кажучи, годилося б напоїти й Правила Пристойності, але той цікавив Стократа значно менше.

      Він замкнув двері на засув. У кімнаті було тепло – внизу топилася груба, комин виступав зі стіни масивною цегельною колоною. За вікном ледь сірів пізній похмурий світанок.

      Стократ запалив усі свічки, які знайшов у глибокій дубовій шафі. Кивнув дівчині:

      – Знімай з себе все.

      Вона вагалася секунду. Потім сіпнула головою – й дуже красномовно почала роздягатися.

      Кожним рухом вона говорила: можеш робити, що хочеш. Але принизити мене не зумієш. Тобі не під силу мене принизити. Ти тільки сам забруднишся, я вища за будь-які твої брудні наміри. Поранений на ліжку заплющив очі – він, навпаки, вважав себе вразливим і винуватим. Він волів би вмерти від розбійницького ножа, аби не лежати при цій сцені безпорадним свідком.

      Стократ утомився від беззвучного пафосу, яким насичували кімнату ці двоє. Він підійшов до вікна й почав дивитися на маленький двір, порожній і залитий дощем, на кіз під навісом і курей, що бродили по жовтій землі; коли довге зітхання повідомило його, як дівчина його зневажає, – обернувся, взяв свічку зі стола й нарешті подивився.

      Досі йому ще ніколи не траплялося такого бачити. Візерунок кілком укривав її плечі й спину, збігав на поперек і цнотливо танув на сідницях. Візерунком була вкрита права грудь, ліва – до половини. Живіт, руки й ноги були чисті – нормальна біла шкіра, в мурашках холоду, хоч у кімнаті дедалі густішала тепла задуха.

      Стократ відчув дивне занепокоєння.