Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

кімоно з чорногузами?

      – Ні, з вітряками.

      Я дивлюсь на нього. Він киває головою.

      – Виміняне за маленький надгробок. Це було необхідно. І все ж таки Ризенфельд, кланяючись, умудрився через вулицю запросити її на сьогодні в «Червоний млин».

      – Він не зважився б на таке, коли б досі вважав її за Рене де ля Тур.

      – Він зробив це цілком пристойно. Ліза погодилась. Вона вважає, що таким чином допоможе нашим торговельним справам.

      – А ти теж так вважаєш?

      – Еге ж, – весело відповідає Ґеорґ.

      Ризенфельд і Ліза повертаються з танцювального майданчика. Ризенфельд мокрий від поту, а Ліза холодна, як монастирська лілія. На превеликий свій подив, я раптом помічаю в барі знайому постать. Це Отто Бамбус. Він стоїть, трохи розгубившись у гармидері. Йому так личить тут бути, як личило б Бодендикові. Потім біля нього з’являється руда голова Віллі, і звідкись до мене долинає генеральський бас Рене де ля Тур:

      – Вільно, Бодмере!

      – Отто, – отямившись, питаю я Бамбуса, – який вітер тебе заніс сюди?

      – Не вітер, а я! – відповідає Віллі. – Я хочу щось зробити для німецької літератури. Отто незабаром повертається в село. Там у нього буде досить часу, щоб строчити вірші про грішний світ. А поки що хай він його побачить.

      Отто лагідно посміхається, блимаючи короткозорими очима. На лобі в нього виступив легкий піт. Віллі влаштовується з Рене та Отто за сусіднім столиком. Ліза й Рене кидають одна на одну убивчі погляди. Потім обидві, непереможені, гарні, усміхнені, одвертаються до своїх столиків.

      Отто нахиляється до мене.

      – Я закінчив цикл «Тигриця», – шепоче він. – Учора вночі. Тепер готую нову серію: «Багряна жінка». А може, назву її ще «Велике одкровення». Потім перейду на білі вірші. Це щось надзвичайне. На мене найшло натхнення.

      – А що ж ти тут сподіваєшся взнати?

      – Все, – відповідає Отто, сяючи від радості. – Я завжди сподіваюся все взнати, і краса тільки в тому і є, чого ще не знаєш. Між іншим, ти таки знайомий з дамою з цирку!

      – Дами, з якими я знайомий, існують не для того, щоб панькатися з такими новачками, як ти, – кажу я. – Ти, очевидно, справді-таки нічого ще не знаєш, наївний йолопе, інакше не був би такий нахабний! Тому запам’ятай собі закон номер один: не зазіхай на чужих жінок – ти надто хирлявий для цього.

      Отто кашляє.

      – Ти бач! – каже він нарешті. – Міщанські забобони! Я ж маю на увазі не заміжніх жінок.

      – Я теж, дурню. Для заміжніх жінок правила не такі суворі. Звідки ти взяв, що ця дама з цирку? Я ж тобі вже казав, що вона лише продавала квитки в мандрівному Цирку.

      – Віллі розповів, що це неправда. Вона акробатка з цирку.

      – А, Віллі! – я дивлюсь на руду голову, що, ніби гарбуз по морю, пливе над головами тих, що танцюють. – Слухай, Отто, – кажу йому. – Це зовсім не так. То знайома Віллі з цирку. Ота, що в блакитному капелюшку. І вона любить літературу. Тут у тебе найбільші шанси. Отже, сміливо вперед!

      Бамбус недовірливо дивиться на мене.

      – Я