Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

коли він через кілька місяців стане співчуваючим членом союзу поліцаїв «За міцні кайдани». Але поки що він заперечує мені:

      – До того часу, як я помру, мундири давно вже дозволять носити. Інакше як же бути з інтересами вітчизни? Не будемо ж ми завжди поневолені!

      Я дивлюсь на його брезкле обличчя з червоними жилками. Дивно, до чого тільки не можна приліпити слово «поневолення». Я гадаю, що був поневоленим, коли носив солдатський мундир.

      – Крім того, – кажу я, – за труною цивільного, безперечно, не дозволять іти в парадній формі з шаблею, каскою і протигазом. Це робиться лише тоді, коли помирає кадровий військовий.

      – За моєю труною теж ітимуть, як пообіцяв президент.

      – Пообіцяв? Чого п’яному не наобіцяють!

      Герберт ніби не чує моїх слів.

      – І не тільки це, – шепоче він. – Головне, що буде салют над могилою!

      На його невиспаному обличчі – зловтішний тріумф.

      Я сміюсь йому в вічі.

      – Салют? Чим? Пляшками з зельтерською водою? Адже в нашій любій вітчизні зброю заборонено! За Версальською угодою, пане Шерц. Так що годі вам мріяти про салют!

      Але Герберт не бентежиться. Він хитро хитає головою:

      – Що ви там знаєте! У нас уже давно існує таємна армія. Чорний рейхсвер! – Він хихикає. – Я матиму салют! Через кілька років усе буде так, як і колись. Загальна військова повинність і армія. Інакше як же нам жити?

      Вітер приносить з-за рогу міцний запах гірчиці, а річка раптом ніби кидає на вулицю сріблом. Сходить сонце. Шерц чхає.

      – Шварцкопфа остаточно переможено, – самовдоволено заявляє він. – Президент обіцяв мені, що його ніколи не приймуть у союз.

      – Він може вступити в Союз ветеранів важкої артилерії, – кажу я. – Тоді над його могилою стрілятимуть з гармат.

      Праве око у Шерца нервово сіпнулось, але він одмахується:

      – Це все жарти. В місті існує тільки Союз стрільців. Ні, Шварцкопфові кінець. Завтра я зайду до вас оглянути надмогильні пам’ятники. Треба ж на чомусь зупинитися.

      Він вибирає собі пам’ятник, відколи я працюю у фірмі. За це його й прозвали Водяною Чумою. Герберт – вічна фрау Нібур. Він ходить від нас до Гольмана й Клоца, а звідти до Штайнмайєра, торгується цілими годинами і все-таки нічого не купує. Ми вже звикли до таких типів: чимало людей, особливо жінок, відчувають дивну насолоду в тому, що за життя замовляють собі домовину, саван, купують місце на цвинтарі і надмогильний памятник, але Герберт і серед них чемпіон. Місце на могилу він, нарешті, купив собі півроку тому – на піщаному сухому пагорку, з якого відкривається чудовий краєвид. Герберт буде там повільніше й пристойніше гнити, ніж у нижній, вогкій частині цвинтаря. І він пишається цим. Щонеділі після обіду він наливає термос кави, бере складаний стільчик, пакунок кренделів і чудово проводить там час, спостерігаючи, як росте плющ. Але замовленням пам’ятника він ще й досі манить усі фірми, як погонич, що крутить морквиною перед мордою осла. Як ми не біжимо, але спіймати