Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

питаєш, як дитина.

      – А як діти питають?

      – Так, як ти. Все питають і питають, аж поки не доводять до того, що дорослі не знають, як відповісти, і бентежаться або починають сердитись.

      – Чого ж вони сердяться?

      – Бо зненацька помічають, що в них є щось страшенно фальшиве, і не хочуть, щоб їм нагадували про це.

      – У тебе теж є щось фальшиве?

      – Майже есє.

      – А що саме?

      – Не знаю. В тім то й справа. Коли б людина знала, вона б не була такою фальшивою. Це можна тільки відчути.

      – Ох, Рудольфе, – каже Ізабела, і голос її раптом стає низький і ніжний. – Ніщо не буває фальшиве.

      – Ні?

      – Звичайно, ні. Що фальшиве, а що справжнє, відомо тільки Богові. Але коли він справді Бог, то для нього не існує фальшивого й справжнього. Все – Бог. Фальшиве було б лише те, що існувало б поза ним. Але коли щось може бути поза ним або проти нього, то це якийсь обмежений Бог. А обмежений Бог – то не Бог. Отже, або все справжнє, або немає ніякого Бога. Бачиш, як просто?

      Я вражено дивлюсь на неї: те, що вона каже, справді здається простим і зрозумілим.

      – Тоді виходить, що немає також диявола і пекла? – кажу я. – Бо якщо вони є, то немає Бога.

      Ізабела киває головою.

      – Звичайно, немає, Рудольфе. У нас так багато слів. Хто їх тільки видумав?

      – Навіжені люди, – відповідаю я.

      Вона заперечливо хитає головою і показує на церкву.

      – Оті! Вони й ув’язнили його там, – шепоче Ізабела. – Він не може вийти звідти. А хотів би. Але вони прибили його до хреста.

      – Хто?

      – Священики. Вони міцно тримають його.

      – То були інші священики, – кажу я. – Дві тисячі років тому. Не ці.

      Ізабела прихиляється до мене.

      – Вони завжди ті самі, Рудольфе, – шепоче вона біля самого мого вуха. – Ти цього не знаєш? Він хоче вирватись, але вони стережуть його. Він стікає кров’ю і хоче злізти з хреста, однак вони не пускають. Вони міцно тримають його в тюрмах з високими баштами, обкурюють ладаном, моляться йому, але не випускають звідти. І ти знаєш чому?

      – Ні.

      Блідий місяць висить тепер на попелястому голубому небі над самим лісом.

      – Тому що він дуже багатий, – шепоче Ізабела, – страшенно багатий. А вони хочуть утримати в себе його багатство. Коли б він вийшов з в’язниці, то відібрав би його в них, і вони б раптом усі сталі бідними. Так само, як і з тими, кого замикають у цій лікарні: інші забирають їхнє майно і роблять з ним, що хотять. Живуть, як багаті люди. Так само, як і зі мною.

      Я пильно дивлюсь на неї. Обличчя в неї напружене, але по ньому нічого не можна зрозуміти.

      – Що ти хочеш цим сказати? – питаю я.

      Ізабела сміється.

      – Усе, Рудольфе. Ти ж сам знаєш що! Мене привели сюди, бо я їм заважала. Вони хочуть володіти моїм майном. Якби я вийшла, їм би довелося повернута його. Хай беруть, мені воно не потрібне.

      Я все ще не зводжу з неї погляду.

      – Коли тобі нічого не треба, то ти ж можеш пояснити їм це. Тоді їм не буде чого тримати тебе тут.

      – Тут чи десь-інде –