Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

чи помітили ви ще, яку перевагу має вікарій у суперечці? – питаю я. – Ми повинні поважати його віру, а він нашу невіру – ні.

      Верніке пускає дим у моєму напрямку.

      – Він вас сердить, а ви його ні.

      – Отож бо й є! – кажу я. – І це мене ще більше сердить!

      – Він знає це, тому й такий упевнений.

      Я виливаю собі все вино. Його залишилось ледве півтори чарки – решту випив поборник Бога. Вино добре – «Форстер-Єзуїтенгартен», урожаю 1915 року. Таке вино треба пити тільки ввечері, з дамою.

      – А вас? – питаю я.

      – Мене все це не стосується, – відповідає Верніке. – Я своєрідний регулювальник духовного життя. Я пробую трохи навести порядок на цьому роздоріжжі, але за самий рух не відповідаю.

      – А я завжди почуваю себе відповідальним за все на світі. Може, я просто психопат?

      Верніке вибухає образливим сміхом.

      – Ви, мабуть, хотіли б бути ним! Але це не так просто! Ви зовсім нецікаві. Цілком нормальна посередня людина.

      Я виходжу на головну вулицю. Від ринку повільно рухається колона демонстрантів. Дехто з тих, хто зібрався поїхати в неділю за місто, у світлих костюмах, з дітьми, пакуночками з їжею, велосипедами й різними яскравими ганчірками, ще розгублено метушаться, ніби чайки на тлі чорної хмари; та ось колона наблизилась і загородила всю вулицю.

      Це демонстрація інвалідів війни, які протестують проти своїх жалюгідних пенсій. Спереду в колясці їде обрубок людини – тільки голова й тулуб, рук та ніг немає. Тепер уже не можна побачити, чи ця людина була колись висока на зріст чи низька. Навіть по плечах не визначиш, бо руки ампутовано так високо, що нема до чого причепити протези. Голова в обрубка кругла, очі карі, жваві, він носить вуса. Хтось, очевидно, щодня піклується про нього: він поголений, волосся й вуса підстрижені. Його коляску – власне, просто дошку на коліщатах – тягне однорукий. Обрубок сидить дуже прямо, пильнуючи, аби не впасти. За ним їдуть по три в ряд коляски безногих – з великими колесами на гумових шинах, які інваліди крутять руками. Шкіряні фартухи, що прикривають місця, де мають бути ноги, сьогодні відстебнуті. Видно кукси. Штани довкола них старанно підкочені.

      Далі йдуть інваліди на милицях. Їхні химерні криві постаті часто можна бачити на вулиці: прямі милиці, а між ними трохи навскіс висить тіло. Ще далі рухаються сліпі та одноокі. Чути, як вони намацують дорогу білими костурами. На руках у них жовті пов’язки з трьома крапками. У зовсім сліпих ті самі знаки, що забороняють їхати проти руху або позначають глухі кути, – три чорні диски. Багато інвалідів несе плакати. Сліпі теж несуть, хоч ніколи вже не зможуть їх прочитати. «Отак нам віддячилася батьківщина» – написано на одному. «Ми помираємо з голоду» – на іншому.

      Обрубкові в колясці засунуто за комір паличку з папірцем. На ньому написано: «Моя місячна пенсія дорівнює одній марці золотом». Між двома іншими колясками майорить біле полотнище: «У наших дітей немає молока, немає м’яса, немає масла. Хіба ми за це воювали?»

      Інваліди – найстрашніші жертви інфляції. Їхні пенсії так знецінились,