Название | Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник) |
---|---|
Автор произведения | Еріх Марія Ремарк |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 1945 |
isbn | 978-966-14-8324-7, 978-966-14-8612-5, 978-966-14-8613-2, 978-966-14-8611-8 |
Повертаються Ліза й Ризенфельд.
– Я не знаю, що сталося, – каже вона, – але в мене раптом заболіла голова. Піду прийму аспірин.
І не встигає Ризенфельд схопитися з місця, як вона вже виходить із зали. Ґеорґ, страшенно задоволений, зиркає на мене і дістає сигару.
– Яке ніжне світло, – каже Ізабела. – Чому воно слабшає? Тому що ми виснажуємось? Ми втрачаємо його щовечора. Коли ми спимо, весь світ зникає. Де ж тоді ми діваємось? А світ завжди повертається, Рудольфе?
Ми стоїмо біля виходу з парку і дивимося крізь ґратчасті ворота за огорожу. Над стиглими полями, що простягаються обабіч каштанової алеї аж до лісу, сідає сонце.
– Він завжди повертається, – кажу я і обережно додаю: – Завжди, Ізабело.
– А ми? Ми теж повертаємося?
Ми, думаю я. Кому це відомо? Кожна година щось дає, щось забирає і щось міняє. Однак я не кажу їй цього. Не хочу починати розмову, яка несподівано заводить у безвихідь.
Повертаються пацієнти, котрі працюють у полі. Вони йдуть, як потомлені селяни, і на їхні плечі падає перший червоний відблиск вечора.
– Ми теж, – кажу я – Завжди, Ізабело. Ніщо з того, що вже існує, не може пропасти. Ніколи.
– Ти віриш у це?
– Нам же нічого більше не залишається, як вірити.
Ізабела обертається до мене. Зараз, раннього вечора, в чистому золоті осені, розлитому в повітрі, вона здається надзвичайно вродливою.
– Бо інакше ми б пропали? – питає вона.
Я здивовано зиркаю на неї.
– Не знаю. Чого тільки не називають словом пропасти!
– Бо інакше ми б пропали, Рудольфе?
Якусь мить я нерішуче мовчу.
– Так, – кажу нарешті, – але тільки там і починається життя, Ізабело.
– Чиє?
– Наше. Там тільки все й починається – мужність, співчуття, людяність, кохання і трагічна райдуга краси Там, де ми знаємо, що не залишається нічого.
Я дивлюсь на її обличчя, осяяне призахідним сонцем. На якусь мить плин часу ніби зупиняється.
– Ми теж не залишаємось? Ти і я? – питає Ізабела.
– Так, ми теж не залишаємось, – відповідаю я, дивлячись повз неї в далину, на ліс і поля, що виграють синьою, червоною й золотою барвами.
– Навіть, якщо ми кохаємо одне одного?
– Навіть, якщо ми кохаємо одне одного, – кажу я і нерішуче, дуже обережно, додаю – Я думаю, що саме тому люди й кохають. Може, коли б не це, вони не могли б кохати. Кохати – це значить хотіти передати далі те, що сам не можеш утримати.
– Що?
Я знизую плечима.
– Не знаю, як тобі сказати. Може, самих себе, щоб урятуватися. Або своє серце. Скажімо, своє серце. Або свою тугу. Ні, своє серце.
Пацієнти, що працювали в полі, наближаються до воріт. Сторожі відчиняють їх. Раптом з-за дерева від муру швидко вибігає якийсь чоловік, шмигає повз нас, проштовхується крізь гурт робітників і кидається навтіки. Один