Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Вона почепила собі на русяві кучері маленький, голубий, як пір’я у водомороза, капелюшок і справді скидається на приборкувачку звірів.

      Повертаються Ліза й Ризенфельд.

      – Я не знаю, що сталося, – каже вона, – але в мене раптом заболіла голова. Піду прийму аспірин.

      І не встигає Ризенфельд схопитися з місця, як вона вже виходить із зали. Ґеорґ, страшенно задоволений, зиркає на мене і дістає сигару.

ХVII

      – Яке ніжне світло, – каже Ізабела. – Чому воно слабшає? Тому що ми виснажуємось? Ми втрачаємо його щовечора. Коли ми спимо, весь світ зникає. Де ж тоді ми діваємось? А світ завжди повертається, Рудольфе?

      Ми стоїмо біля виходу з парку і дивимося крізь ґратчасті ворота за огорожу. Над стиглими полями, що простягаються обабіч каштанової алеї аж до лісу, сідає сонце.

      – Він завжди повертається, – кажу я і обережно додаю: – Завжди, Ізабело.

      – А ми? Ми теж повертаємося?

      Ми, думаю я. Кому це відомо? Кожна година щось дає, щось забирає і щось міняє. Однак я не кажу їй цього. Не хочу починати розмову, яка несподівано заводить у безвихідь.

      Повертаються пацієнти, котрі працюють у полі. Вони йдуть, як потомлені селяни, і на їхні плечі падає перший червоний відблиск вечора.

      – Ми теж, – кажу я – Завжди, Ізабело. Ніщо з того, що вже існує, не може пропасти. Ніколи.

      – Ти віриш у це?

      – Нам же нічого більше не залишається, як вірити.

      Ізабела обертається до мене. Зараз, раннього вечора, в чистому золоті осені, розлитому в повітрі, вона здається надзвичайно вродливою.

      – Бо інакше ми б пропали? – питає вона.

      Я здивовано зиркаю на неї.

      – Не знаю. Чого тільки не називають словом пропасти!

      – Бо інакше ми б пропали, Рудольфе?

      Якусь мить я нерішуче мовчу.

      – Так, – кажу нарешті, – але тільки там і починається життя, Ізабело.

      – Чиє?

      – Наше. Там тільки все й починається – мужність, співчуття, людяність, кохання і трагічна райдуга краси Там, де ми знаємо, що не залишається нічого.

      Я дивлюсь на її обличчя, осяяне призахідним сонцем. На якусь мить плин часу ніби зупиняється.

      – Ми теж не залишаємось? Ти і я? – питає Ізабела.

      – Так, ми теж не залишаємось, – відповідаю я, дивлячись повз неї в далину, на ліс і поля, що виграють синьою, червоною й золотою барвами.

      – Навіть, якщо ми кохаємо одне одного?

      – Навіть, якщо ми кохаємо одне одного, – кажу я і нерішуче, дуже обережно, додаю – Я думаю, що саме тому люди й кохають. Може, коли б не це, вони не могли б кохати. Кохати – це значить хотіти передати далі те, що сам не можеш утримати.

      – Що?

      Я знизую плечима.

      – Не знаю, як тобі сказати. Може, самих себе, щоб урятуватися. Або своє серце. Скажімо, своє серце. Або свою тугу. Ні, своє серце.

      Пацієнти, що працювали в полі, наближаються до воріт. Сторожі відчиняють їх. Раптом з-за дерева від муру швидко вибігає якийсь чоловік, шмигає повз нас, проштовхується крізь гурт робітників і кидається навтіки. Один