Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

за грати, притиснувшись до них обличчям, і дивиться в поле. Вона довго стоїть так. Червоні й золоті барви густішають, ліс губить фіолетові відтінки і стає чорний, небо над ним – ясно-зелене, мов яблуко, а по ньому ніби пливуть човни з рожевими вітрилами.

      Нарешті Ізабела обертається до мене. Її очі в присмерку здаються майже фіолетовими.

      – Ходімо, – каже вона, беручи мене за руку.

      Ми йдемо до будинку. Ізабела тулиться до мене.

      – Ти не повинен ніколи залишати мене.

      – Я й не залишу тебе ніколи.

      – Ніколи, – повторює вона. – Але ніколи таке коротке.

      Із срібних кадильниць у служок струмує ладан. Бодендик обертається. В руках у нього золота дароносиця. Сестри в чорному одязі вклякнули на своїх лавках, як темкі згустки покори; похиливши голови, вони б’ють себе руками в закриті одягом груди, яким ніколи не судилось бути грудьми; горять свічки, і в осяяну золотими променями каплицю сходить Бог, втілений в облатку. Якась жінка підводиться, іде до лавки, де причащаються, і кидається там на підлогу. Більшість хворих нерухомо втупились у золоте чудо. Ізабели немає. Вона відмовилась ходити до церкви. Раніш вона ходила, а тепер уже кілька днів не хоче. Вона пояснила мені чому – не хоче більше дивитися на закривавленого.

      Дві сестри підводять хвору, яка впала і б’ється на підлозі. Я починаю грати Tantum ergo. Бліді обличчя божевільних вмить повертаються до органа. Я витягаю регістри гамби і скрипки. Сестри співають.

      В повітрі тремтять білі хмарки ладану. Бодендик ховає дароносицю в кіот. Полум’я свічок відбивається на парчевій ризі, на якій вишито великий хрест, а потім разом з ладаном лине до іншого великого хреста, на якому вже два тисячоліття висить, стікаючи кров’ю, спаситель. Я механічно граю далі, думаючи про Ізабелу і про те, що вона сказала. Потім згадую те, що читав учора ввечері про дохристиянські релігії. Боги в Греції були веселі, вони мандрували з хмари на хмару, трохи шахраюваті, віроломні й непослідовні, як і люди, котрим вони належали. Вони були перебільшеним втіленням життя в усій його повноті, жорстокості, безпосередності й красі. Ізабела має рацію: блідий бородатий чоловік з закривавленими руками й ногами, що висить наді мною, не такий. Дві тисячі років, думаю я, дві тисячі років, і весь час життя кипіло із свічками, несамовитими вигуками, смертю й екстазом навколо кам’яних будівель, у яких були виставлені зображення блідого розп’ятого чоловіка – похмурі, закривавлені, оточені мільйонами Бодендиків. І сіра тінь церкви розрослася над цілими країнами і задушила життєрадісність, а з Ероса, веселого Ероса, зробила потаємну, орудну, гріховну історію розпусти і нічого не простила, незважаючи на всі проповіді любові й прощення, тому що прощати – це значить сприймати інших такими, які вони є, а не вимагати каяття, вірності й покори, перш ніж буде сказано «Ego te absolvo»[5].

      Ізабела чекала мене надворі. Верніке дозволив їй виходити вечорами в сад, якщо хтось гулятиме з нею.

      – Що ти робив там, усередині? – неприязно питає вона. – Допомагав приховувати все?

      – Я грав.

      – Музика

5

Відпускаю гріхи твої (лат.).