Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

підходить до дверей. Я не тримаю його. Ґеорґ мусив би бути глухий, коли б і досі не замкнувся на ключ.

      – Нехай собі спить, – каже Ризенфельд. – Мені не хочеться так рано заводити довгі розмови.

      Генрих зупиняється.

      – Чому б вам не прогулятись на божу природу з паком Ризенфельдом? – питаю я. – А коли повернетесь, усі вже встануть, на сковороді шкварчатиме яєчня з салом, для вас спеціально спечуть свіжих булочек, похмуре царство смерті буде прикрашене букетом свіжих гладіолусів, і Ґеорґ уже сидітиме тут, поголений і напаханий одеколоном.

      – Хай мене Бог боронить! – бурмоче Ризенфельд. – Я краще залишусь тут і посплю.

      Я безпорадно стискаю плечима. Очевидно? мені таки не пощастить спровадити його звідси.

      – Про мене, то й залишайтесь. А я тим часом піду складати хвалу Богові.

      Ризенфельд позіхає.

      – Я й не знав, що тут так шанують релігію. Ви кидаєтесь ім’ям Бога, як камінцями.

      – В тім-то й лихо! Ми всі стали надто інтимні з ним. Бог завжди був найближчим другом кайзерів, генералів і політиків. А ми не сміли навіть ім’я його вимовити. Однак я йду не молитись, а тільки грати на органі. Ходімо зі мною!

      Ризенфельд одмахується од мене. Більше я нічого не можу вдіяти. Доведеться Ґеорґові самому давати собі раду. Єдине, що я ще здатен зробити, це піти з дому – можливо, тоді й він піде. Про Генриха я не турбуюсь: Ризенфельд якось уже спекається його.

      Місто вмите росою. До початку відправи ще більше, як дві години. Я повільно бреду вулицями і почуваю себе якось незвичайно. Вітер теплий і такий ніжний, ніби долар учора не піднявся, а впав на двісті п’ятдесят тисяч марок. Якусь хвилю я стою, замислено втупившись очима у спокійну річку, потім переводжу погляд на вітрину фірми «Бо і сини», яка випускає гірчицю. Гірчицю виставлено на вітрині в мініатюрних бочечках.

      Хтось б є мене по плечу, і, отямившись, я обертаюся. Позаду стоїть високий, худий чоловік із запухлими очима. Це Герберт Шерц, Водяна Чума.

      Я сердито зиркаю на нього й питаю:

      – Добрий ранок чи добрий вечір? Ви вже встали чи ще не лягали спати?

      Герберт відригує таким перегаром, що в мене виступають сльози на очах.

      – Значить, ще не лягали, – вирішую я. – І не соромно вам? Що спричинилось до цього? Жарт, серйозність, іронія чи простий відчай?

      – Відзначав дату, – каже Герберт.

      Я не люблю кепкувати з прізвищ. Але Гербертове так і проситься для дотепу.

      – Киньте жарти! – кажу я.

      – Дату, – самовдоволено повторює Герберт, – свого вступу в члени союзу. Довелось пригощати керівників. – Якусь мить він мовчки дивиться на мене, потім з тріумфом випалює: – Союз стрільців «Фронтові товариші». Розумієте?

      Я розумію. Герберт Шерц – колекціонер союзів. Інші люди збирають поштові марки чи пам’ятки війни, а Герберт – союзи. Він уже член більш ніж десяти союзів – не тому, що йому треба так багато розваг, а тому, що він палко любить смерть і пов’язані з нею пишноти. Герберт має дивну примху: він мріє, щоб після смерті йому влаштували