Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Читать онлайн.
Название Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник)
Автор произведения Еріх Марія Ремарк
Жанр Зарубежная классика
Серия
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 1945
isbn 978-966-14-8324-7, 978-966-14-8612-5, 978-966-14-8613-2, 978-966-14-8611-8



Скачать книгу

чути, що в майбутньому йому доведеться бути рогоносцем?

      – Це ми ще побачимо, – кажу я.

      – Ти думаєш, що бути сутенером так просто?

      – Не знаю. Однак, безумовно, не дуже почесно.

      Герда глузливо пирхає.

      – Почесно! Що ти ще вигадаєш? Ми ж говоримо не про солдатів, а про жінок. А для жінок честь дуже нудна, бідний мій хлопчику.

      Вона знову ковтає пива. Я дивлюсь, як воно тече їй у рот. Якщо вона ще раз назве мене бідним хлопчиком, я мовчки виллю своє пиво їй на голову, аби показати, що я теж можу поводитись, як сутенер, чи, принаймні, так, як вони, на мою думку, мають поводитись.

      – Гарна розмова, – кажу я, – особливо зараз.

      Здається, я володію талантом, про який і сам не здогадувався, – смішити інших. Герда знову регоче.

      – Розмова, як розмова, – каже вона. – Коли отак лежиш поряд, то все одно, про що розмовляти. Кажеш те, що спадає на думку. Чи тут теж є якісь закони, мій…

      Я хапаю пляшку з пивом і чекаю слів «бідний хлопчику», однак у Герди є якесь шосте чуття – вона знову ковтає пива і замовкає.

      – Може, не варто саме зараз розмовляти про шуби, сутенерів і рогоносців, – кажу я. – Для таких хвилин є й інші теми.

      – Звичайно, – погоджується Герда. – Але ж ми й не розмовляємо про це.

      – Про що?

      – Про шуби, сутенерів і рогоносців.

      – Ні? А про що ж?

      Герда знову починає сміятись.

      – Про кохання, солодкий мій. Але так, як про це говорять розумні люди. А ти б чого хотів? Декламувати вірші?

      Тяжко ображений, я знову хапаюсь за пляшку. Та не встигаю підняти її, як Герда цілує мене. Губи в неї мокрі від пива, але поцілунок такий міцний і щирий, що я в одну мить знову опиняюсь на тропічному острові. Адже туземки теж п’ють пиво.

      – А знаєш, що мені в тобі подобається? – заявляє Герда. – Те, що ти таке старомодне ягня! І де ти тільки навчився всіх оцих дурниць? Ти ставишся до кохання, як студент-корпорант, котрий озброївся шпагою і удає, що він на дуелі, а не на танцях. – Герда тіпається від сміху. – Ох ти ж мій надутий німцю, – ніжно додає вона.

      – Це знову образа? – питаю я.

      – Ні, просто факт. Тільки ідіоти думають, що бувають нації кращі й гірші.

      – А ти не надута німкеня?

      – У мене мати чешка: це трохи полегшує мою долю.

      Я дивлюсь на голе безтурботне створіння, що лежить поруч, і раптом у мене виникає бажання мати дві або, принаймні, одну бабусю чешку.

      – Любий, – каже Герда. – Кохання не має гідності. Але я боюсь, що ти навіть помочитись не можеш без певного світогляду.

      Я беру сигарету і думаю: як жінка може таке казати?

      Герда стежить за мною.

      – Як жінка може таке казати, правда ж? – посміхається вона.

      Я знизую плечима. Вона потягується і підморгує мені. Потім поволі заплющує одне око, а другим пильно дивиться на мене. І під цим поглядом я раптом здаюсь собі якимось провінціальним учителем. Вона каже правду – навіщо завжди до всього тулити принципи? Чом не сприймати все таким, яким воно є? Яке мені діло до Едуарда? Що таке слово? І що таке норкова шуба? І хто кого обдурює? Едуард мене, чи я його, чи Герда нас обох,