Название | Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник) |
---|---|
Автор произведения | Еріх Марія Ремарк |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 1945 |
isbn | 978-966-14-8324-7, 978-966-14-8612-5, 978-966-14-8613-2, 978-966-14-8611-8 |
– Це ми ще побачимо, – кажу я.
– Ти думаєш, що бути сутенером так просто?
– Не знаю. Однак, безумовно, не дуже почесно.
Герда глузливо пирхає.
– Почесно! Що ти ще вигадаєш? Ми ж говоримо не про солдатів, а про жінок. А для жінок честь дуже нудна, бідний мій хлопчику.
Вона знову ковтає пива. Я дивлюсь, як воно тече їй у рот. Якщо вона ще раз назве мене бідним хлопчиком, я мовчки виллю своє пиво їй на голову, аби показати, що я теж можу поводитись, як сутенер, чи, принаймні, так, як вони, на мою думку, мають поводитись.
– Гарна розмова, – кажу я, – особливо зараз.
Здається, я володію талантом, про який і сам не здогадувався, – смішити інших. Герда знову регоче.
– Розмова, як розмова, – каже вона. – Коли отак лежиш поряд, то все одно, про що розмовляти. Кажеш те, що спадає на думку. Чи тут теж є якісь закони, мій…
Я хапаю пляшку з пивом і чекаю слів «бідний хлопчику», однак у Герди є якесь шосте чуття – вона знову ковтає пива і замовкає.
– Може, не варто саме зараз розмовляти про шуби, сутенерів і рогоносців, – кажу я. – Для таких хвилин є й інші теми.
– Звичайно, – погоджується Герда. – Але ж ми й не розмовляємо про це.
– Про що?
– Про шуби, сутенерів і рогоносців.
– Ні? А про що ж?
Герда знову починає сміятись.
– Про кохання, солодкий мій. Але так, як про це говорять розумні люди. А ти б чого хотів? Декламувати вірші?
Тяжко ображений, я знову хапаюсь за пляшку. Та не встигаю підняти її, як Герда цілує мене. Губи в неї мокрі від пива, але поцілунок такий міцний і щирий, що я в одну мить знову опиняюсь на тропічному острові. Адже туземки теж п’ють пиво.
– А знаєш, що мені в тобі подобається? – заявляє Герда. – Те, що ти таке старомодне ягня! І де ти тільки навчився всіх оцих дурниць? Ти ставишся до кохання, як студент-корпорант, котрий озброївся шпагою і удає, що він на дуелі, а не на танцях. – Герда тіпається від сміху. – Ох ти ж мій надутий німцю, – ніжно додає вона.
– Це знову образа? – питаю я.
– Ні, просто факт. Тільки ідіоти думають, що бувають нації кращі й гірші.
– А ти не надута німкеня?
– У мене мати чешка: це трохи полегшує мою долю.
Я дивлюсь на голе безтурботне створіння, що лежить поруч, і раптом у мене виникає бажання мати дві або, принаймні, одну бабусю чешку.
– Любий, – каже Герда. – Кохання не має гідності. Але я боюсь, що ти навіть помочитись не можеш без певного світогляду.
Я беру сигарету і думаю: як жінка може таке казати?
Герда стежить за мною.
– Як жінка може таке казати, правда ж? – посміхається вона.
Я знизую плечима. Вона потягується і підморгує мені. Потім поволі заплющує одне око, а другим пильно дивиться на мене. І під цим поглядом я раптом здаюсь собі якимось провінціальним учителем. Вона каже правду – навіщо завжди до всього тулити принципи? Чом не сприймати все таким, яким воно є? Яке мені діло до Едуарда? Що таке слово? І що таке норкова шуба? І хто кого обдурює? Едуард мене, чи я його, чи Герда нас обох,