Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

вальс «Ковзанярі». Крізь музику час від часу чути глухі удари – це тренуються жінки-борці.

      Біля ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкупорюю їх і даю одну Герді.

      – Де ти так засмагла? – питаю я.

      – На сонці. Воно пече вже кілька місяців. Ти не помічав?

      – Помічав. Але в конторі не засмагнеш.

      Герда сміється.

      – Коли працюєш у нічному клубі, то це простіше. Цілий день вільний. Де ти був увесь час?

      – Ніде, – кажу я і раптом згадую, що Ізабела теж завжди так питає мене. – Я думав, що ти була з Едуардом.

      – І це причина, щоб не приходити?

      – А хіба ні?

      – Звичайно, ні, дурненький. Це зовсім різні речі.

      – Мені важко це зрозуміти, – кажу я.

      Герда не відповідає. Вона потягується й ковтає пива.

      Я оглядаю кімнатку.

      – Гарно тут. Наче ми лежимо на верхньому поверсі десь у таверні на березі Тихого океану. І ти засмагла, як туземка.

      – А ти, виходить, білий торговець ситцем, скляним намистом, бібліями й горілкою?

      – Так, – здивовано відповідаю я. – Саме таким торговцем я завжди мріяв стати, коли мені було шістнадцять років.

      – А пізніше ні?

      – Пізніше ні.

      Я лежу біля неї, тихий і розслаблений. У вікно під дахом заглядає голуба ніч. Я ні про що не думаю, нічого не хочу і намагаюсь ні про що не питати. Безмежний спокій, просте життя, плин часу зупинився. Ми ніби потрапили у володіння якогось бога. Лежимо і п’ємо холодне, запашне пиво.

      Герда віддає мені кухоль.

      – Як ти гадаєш, Рене справді одержить шубу? – ліниво питає вона.

      – А чому ж ні? Віллі зараз мільярдер.

      – Треба мені було спитати її, яку саме вона хоче. Мабуть, ондатрову чи боброву.

      – Лисячу, – байдуже кажу я. – Або, про мене, хай навіть леопардову.

      – Леопардова надто тонка на зиму. Котикова робить жінку старою. Шуба з чорнобурої лисиці – дуже товстою. Найкраща, звичайно, норкова.

      – Справді?

      – Еге ж. Шуба на все життя. Але страшенно дорога. Безбожно дорога.

      Я ставлю свою пляшку на підлогу. Розмова стає трохи неприємною.

      – Все це мені не під силу. Я не можу купити навіть кролячого коміра.

      – Ти? – здивовано питає Герда. – Хто ж про тебе каже?

      – Я кажу. Кожен вразливий чоловік за такої ситуації прийняв би твої слова на свій рахунок. А я, як на теперішні часи, аж занадто вразливий.

      Герда сміється.

      – Ти вразливий, мій хлопчику? Однак я справді маю на увазі не тебе.

      – А кого ж?

      – Едуарда. Кого ж іще?

      Я підводжуся.

      – Ти хочеш примусити Едуарда подарувати тобі шубу?

      – Звичайно, любий. Якщо мені тільки пощастить. Та може, коли Рене вже матиме… Чоловіки такі…

      – І ти розповідаєш мені про це, лежачи зі мною у ліжку?

      – А чому б ні? В такі хвилини мені спадають найкращі думки.

      Я мовчу, зовсім приголомшений.

      Герда повертає до мене голову.

      – Ти образився?

      – Принаймні,