Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

чудове. І принести пляшку рейнгардтського, врожаю 1921 року!

      Герда дивиться на мене.

      – Вино на обід? Ви виграли в лотерею? Чому ж тоді ви не ходите більше в «Червоний млин»?

      – Нам випав тільки невеликий виграш, – відповідаю я. – А ти ще й досі там виступаєш?

      – Ти хіба не знаєш? І тобі не соромно? Едуард он знає. Правда, два тижні я не працювала, але з першого починаю новий ангажемент.

      – Коли так, то ми прийдемо, – заявляє Ґеорґ. – Навіть якщо нам доведеться віддати в заставу склеп!

      – Твоя подруга вчора ввечері теж була там, – каже мені Герда.

      – Ерна? Вона не моя подруга. А з ким вона була?

      Герда регоче.

      – Яке тобі діло? Вона ж уже не твоя подруга?

      – Дуже велике, – відповідаю я. – Минає багато часу, поки людина перестане реагували, навіть якщо воца реагуе вже чисто механічно, як жаб’яча лапка на електричний струм. І тільки коли ти вже остаточно розлучаєшся з кимось, тебе починає цікавити все, що його стосується. Це один із парадоксів кохання.

      – Ти надто багато думаєш. Це завжди шкодить.

      – Він думає не так, як треба, – каже Ґеорґ. – У нього розум гальмує почуття, замість того, щоб підхльоскувати їх.

      – Які ж ви страшенно розумні! – вигукує Герда. – Чи вам хоч щастить колись розважитись у житті?

      Ми з Ґеорґом перезираємось. Ґеорґ сміється. Я спантеличений.

      – Думати – це й є для нас розвага, – відповідаю я, знаючи, що кажу неправду.

      – Ох, бідолахи ви! Тоді, принаймні, хоч їжте як слід.

      Рейнгардтське знову виручає нас. Едуард сам відкорковує пляшку і пробує вино. Він удає з себе знавця вин, який перевіряє, чи пляшка була добре заткнена. Для цього він наливає собі повну чарку.

      – Прекрасне! – вигукує він з французьким акцентом, ковтаючи вино й кліпаючи очима.

      – Справжньому знавцеві для проби досить кількох крапель, – зауважую я.

      – А мені ні. Та ще й такого вина. Я ж хочу вам вибрати найкраще!

      Ми нічого не відповідаємо: у нас у запасі є ще козир. За Гердин і наш обід ми заплатимо своїми невичерпними талонами.

      Едуард розливає вино.

      – Ви не почастуєте й мене чаркою? – нахабно питає він.

      – Потім, – кажу я. – Ми питимемо не одну пляшку. Під час обіду ти заважаєш, бо рахуєш кожний шматок у роті, як чернець-бернардинець.

      – Тільки тоді, коли ви, як паразити, приходите з своїми талонами.

      Едуард витанцьовує довкола Герди, як учитель танців у школі, коли навчає дівчат вальсів.

      Герда ледве стримується, щоб не засміятись. Я штовхнув її під столом ногою, і вона одразу зрозуміла, що ми готуємо для Едуарда.

      – Кноблох! – гримить раптом могутній голос.

      Едуард підстрибує, ніби йому хтось дав стусана в зад.

      За спиною в нього, невинно посміхаючись, стоїть Рене де ля Тур. Едуард ледве стримується, щоб не вилаятись.

      – Завжди я попадаюсь на це – бурчить він.

      – Не сердься, – кажу я. – Це в тобі говорить справжня німецька кров. Найблагородніша спадщина твоїх слухняних предків.

      Жінки вітаються,