Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

самому місці. Навіть без Гердиного коліна її вже давно мала б змити інфляція. Однак камінь і бетон переживають діла людські і самих людей.

      – Чудове вино, – кажу я. – Таке, ніби йому вже п’ять років.

      – Йому більше, – заперечує Віллі, котрий зовсім не розуміється на винах. – Принеси ще дві пляшки, Едуарде.

      – Навіщо одразу дві? Вип’ємо одну, потім замовимо другу.

      – Гаразд. Пийте собі як хочете! А мені, Едуарде, якнайшвидше подай шампанського!

      Едуард мчить, ніби підошви йому намазано салом.

      – Що трапилось, Віллі? – питає Рене. – Ти думаєш, що не доведеться купувати мені шуби, коли ти мене напоїш?

      – Ти одержиш свою шубу! Шампанське я замовляю з вищою метою. З виховною! Ти не бачиш її, Людвігу?

      – Ні. Я більше люблю натуральні вина, ніж шампанське.

      – Ти справді нічого не бачиш? Он за три столики від нас, за колоною? Щетинисте свиняче рило, підступні очі гієни і гострі курячі груди? Вбивця нашої юності?

      Я шукаю поглядом цю зоологічну химеру і відразу ж знаходжу. Це директор нашої гімназії – постарілий, облізлий, але все-таки він. Сім років тому він заявляв, що Віллі скінчить життя на шибениці, а на мене чекає довічна каторга. Директор теж помітив нас – він лупає в наш бік червоними очима. Тепер я розумію, навіщо Віллі замовив шампанське.

      – Зроби так, Едуарде, щоб пробка вистрілила, і як-найголосніше! – наказує Віллі.

      – Це непристойно.

      – Шампанське п’ють не для того, щоб дотримуватись пристойності, а щоб надати собі ваги.

      Віллі бере в Едуарда пляшку і збовтує її. Пробка вилітає з таким звуком, ніби вистрілили з пістолета. На мить у залі стає тихо. Щетинисте свиняче рило витягується. Віллі підводиться за столом на весь свій велетенський зріст і, тримаючи в правій руці пляшку, наливає чарку за чаркою. Шампанське піниться, чуб Віллі пломеніє, обличчя сяє. Він дивиться на Шімеля, нашого директора, і Шімель, як загіпнотизований, втуплюється поглядом у Віллі.

      – Клюнув, – шепоче Віллі, – а я вже думав, що він ігноруватиме нас.

      – Він же ревний наставник і не може ігнорувати нас, – відповідаю я. – Для нього ми залишимось учнями, навіть якщо нам стукне по шістдесят. Глянь, як він крутить носом.

      – Не поводьтеся, як дванадцятилітні, – каже Рене.

      – Чому б ні? – питає Віллі. – Постаріти ми завжди встигнемо.

      Рене розчаровано піднімає руку, на якій поблискує аметистовий перстень.

      – І отакі захищали вітчизну!

      – Думали, що захищали вітчизну, – поправляю я, – поки не побачили, що захищаємо тільки частину її – ту, яку найкраще було б послати під три чорти, в тому числі й оте патріотичне свиняче рило, що сидить он за колоною.

      Рене сміється.

      – Не забувайте, що ви захищали країну поетів і мислителів.

      – Країна поетів і мислителів не потребує нашого захисту – хіба що тільки від того свинячого рила і йому подібних, котрі садять поетів і мислителів у тюрми, поки ті живі, а коли вони