Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Врятує від запалення легень і від холодної смерті.

      – Шкода, що тут немає Едуарда, – каже Гунгерман. – Ви б могли його теж врятувати і заснували б з паном Валентином Бушем Товариство Едуардових рятівників. Це б його доконало.

      – Облиште недоречні жарти, – озивається Валентин, який стоїть позад нього. – Хіба для вас капітал не священна річ? Чи ви, може, комуніст? Я ні з ким не ділюсь ним. Едуард належить мені.

      Ми п’ємо. В місячному світлі горілка мерехтить, як жовтий самоцвіт.

      – Ти ще кудись хочеш іти? – питаю я Віллі.

      – Піду в Союз співаків Бодо Ледергозе. Ходімо зі мною. Там ви зможете обсохнути.

      – Чудово, – каже Гунгерман.

      Нікому не спадає на думку, що простіше було б піти додому. Нікому, навіть поетові смерті.

      Ми крокуємо далі вздовж струмка. У воді віддзеркалюється місяць. Його можна випити – хто це колись так сказав?

ХV

      Над містом стоїть пізнє задушливе літо, курс долара піднявся ще на двісті тисяч марок, голод збільшився, ціни виросли. Все дуже просто: ціни ростуть швидше за платню, отже, частина населення, яка живе на заробітки, оклади й пенсії, дедалі більше тоне в безпросвітних злиднях, а інша частина купається в ненадійному багатстві. Уряд споглядає. Завдяки інфляції він позбувся своїх боргів, а те, що він одночасно втрачає народ, ніхто не бачить.

      Склеп для фрау Нібур готовий. Це бридка кам’яна коробка з кольоровим склом, бронзовими ланцюгами і посипаними жорствою доріжками, хоч і без скульптурних прикрас, які я пропонував їй; однак тепер фрау Нібур раптом відмовляється від нього. Вона стоїть на подвір’ї з строкатою парасолькою, в солом’яному капелюсі, прикрашеному лакованими вишнями, і з разком штучних перлів на шиї. Поруч з нею – якийсь тип у тісному картатому костюмі і в гетрах поверх черевиків. Грім одгримів, трауру як і не було, фрау Нібур уже заручена. Вона враз стала байдужа до пам’яті Нібура. Ім’я того типа, що прийшов з нею, – Ральф Леман, він відрекомендувався технічним консультантом. Костюм у нього, як на таке вишукане ім’я і професію, надто поношений. Зате краватка нова і оранжові панчохи теж – мабуть, то перші подарунки щасливої нареченої.

      Бій ведеться з перемінним успіхом. Спочатку фрау Нібур заявляє, що взагалі не замовляла склепу.

      – У вас є письмовий доказ? – з тріумфом питає вона.

      Ґеорґ поблажливо пояснює їй, що в нашій роботі письмові докази не потрібні. У справах, пов’язаних зі смертю, ще цінується вірність і довіра. Крім того, в нас є понад десяток свідків. Фрау Нібур уже в печінках сидить у наших каменярів, у нашого скульптора і в нас самих із своїми претензіями. До того ж, вона дала завдаток.

      – Саме так, – з неперезершеною логікою заявляє фрау Нібур. – Завдаток ми хочемо взяти назад.

      – Отже, ви замовляли склеп?

      – Я не замовляла, а тільки дала завдаток.

      – Що ви скажете на таке пояснення, пане Леман? – питаю я. – З точки зору технічного консультанта?

      – Таке буває. – Як кавалер, він підтримує фрау Нібур і починає пояснювати, коли таке буває. Але Ґеорґ перебиває його. Він заявляє, що про завдаток теж немає письмових