Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

схвально дивлюсь на неї. А за її спиною Вільке застібає сорочку, витрушує з вусів стружки і додає до двох піднятих пальців ще три. П’ять коробок шпротів! Чудова пропозиція, але я не звертаю на Вільке жодної уваги. На мене чекає тиждень світлого, безболісного, простого щастя почуттів і скромної фантазії, коротке щастя, подароване двотижневим ангажементом у нічному клубі, щастя, половина якого вже минула, яке звільнило мене від Ерни і навіть Ізабелу зробило тим, чим вона й повинна бути: фата моргана, що не викликає ані муки, ані нездійсненних мрій.

      Груди мої раптом заливає хвиля глибокої вдячності.

      – Ходімо, Гердо, – кажу я. – Пообідаймо сьогодні як слід! Ти хочеш їсти?

      – Хочу, ще й дуже. Ми можемо десь…

      – Ні, сьогодні й мови не може бути про картопляний салат чи сардельки! Ми зараз чудово поїмо і відсвяткуємо ювілей: половину нашого спільного життя. Тиждень тому ти прийшла сюди вперше, а через тиждень ти помахаєш мені з поїзда рукою. Тож відсвяткуймо зустріч, а про розлуку не будемо думати.

      Герда сміється.

      – Я сьогодні все одно не могла б приготувати картопляний салат. Надто багато роботи. В цирку було не те, що в цьому безглуздому кабаре.

      – Гаразд. Тоді ходім у «Валгалу». Ти любиш гуляш?

      – Люблю, – відповідає Герда.

      – От і чудово! Значить, вирішено! Святкуємо середину нашого короткого спільного життя!

      Я кидаю альбом крізь відчинене вікно на письмовий стіл. Ідучи, я помічаю безмежно розчарованого Вільке. У відчаї він підняв угору обидві руки – десять коробок шпротів, справжнє багатство!

      – А чому ні? – на мій подив люб’язно погоджується Кноблох.

      Я сподівався впертої відсічі. Абонементи були дійсні лиш удень, але, глянувши на Герду, Едуард не тільки згоджується прийняти їх увечері, але й зупиняється біля нашого столика.

      – Будь ласкавий, познайом мене з дамою!

      Я в скрутному становищі. Він прийняв абонементи – отже, я теж мушу зробити йЬму приємність.

      – Едуард Кноблох, хазяїн готелю і ресторану, поет, мільярдер і скнара, – недбало кажу я. – Фрейлейн Герда Шнайдер.

      Едуард кланяється. Своїми словами я й потішив і водночас розсердив його.

      – Не вірте нічому з того, що він сказав, шановна фрейлейн.

      – Навіть тому, що тебе так звати? – питаю я.

      Герда посміхається.

      – Ви мільярдер? Як цікаво!

      Едуард зітхає.

      – Тільки ділова людина з усіма турботами ділової людини. Не слухайте його базікання. А ви? Чарівна подоба богині, що безтурботним метеликом пурхає над темним виром скорботи…

      Я не вірю своїм вухам і витріщуюсь на Едуарда, ніби він плює золотом. Очевидно, Герда сьогодні володіє якоюсь магічною привабливістю.

      – Облиш, Едуарде, кучеряві слова, – перебиваю я його, – фрейлейн артистка. А я, по-твоєму, темний вир скорботи? Краще накажи принести гуляш.

      – Мені здається, що пан Кноблох говорить дуже поетично, – каже Герда, дивлячись на Едуарда з невинним захопленням. –