Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

ти, занесене сюди вітром циркове чудо, – кажу я їй. – Ти бачиш перед собою чоловіка, чия гордість, говорячи жаргоном Едуарда, тяжко поранена, бо його дама знехтувала ним заради багатого спекулянта. І ти хочеш, знову ж таки висловлюючись Едуардовою прозою в стилі барокко, линути на свіжу рану окропу – так само знехтувати мною?

      Герда сміється, не перестаючи їсти.

      – Не мели дурниць, любий, – каже вона з повним ротом, – і не вдавай із себе ображеної цяці. Стань ще багатшим за інших, коли це тебе так сердить.

      – Чудова порада! Як же мені це зробити? Чарами?

      – Так, як інші. Вони ж якось зробили.

      – Едуард дістав цей готель у спадок, – кажу я.

      – А Віллі?

      – Віллі спекулянт.

      – А що це таке?

      – Це людина, яка використовує збіг обставин. Торгує всім – від оселедців до акцій сталевих заводів. Торгує, де тільки можна, аби лиш не попасти в тюрму.

      – От бачиш! – каже Герда, доїдаючи паштет.

      – Ти вважаєш, що я теж повинен стати таким?

      Герда з хрускотом розкусує булочку своїми міцними зубами.

      – Як хочеш. Однак якщо ти не бажаєш стати таким, то не сердься на інших. Лаятись кожен може, любий.

      – Справді, – кажу я, приголомшений її словами. Я раптом ніби тверезішаю. Мої романтичні уявлення лопаються, як мильні бульбашки. Герда дивиться на все надзвичайно реалістично. Я зиркаю на неї. – Ти таки маєш рацію.

      – Звичайно. Однак глянь, що там несуть! Як ти гадаєш, це теж нам?

      Так, це нам. Смажена курка із спаржею. Блюдо фабрикантів зброї. Едуард сам слідкує за всім. Він наказує Фрайданкові розрізати курку.

      – Грудинку мадам, – командує Едуард.

      – Я б краще хотіла ніжку, – каже Герда.

      – Ніжку і шматок грудинки мадам, – галантно виголошує він.

      – О, ви люб’язні, як завжди, – зауважує Герда. – Ви кавалер, пане Кноблох! Я так і знала!

      Едуард самовдоволено посміхається. Я ніяк не збагну, навіщо він влаштовує цю комедію. Не може бути, щоб Герда йому вмить так сподобалась, що він пішов на ці збитки; очевидно, він хоче відбити її в мене, аби помститися за абонементи.

      – Фрайданк, – кажу я, – заберіть з моєї тарілки цей скелет. Я не їм кісток. Дайте мені натомість другу ніжку. Чи, може, ваша курка – ампутована жертва війни?

      Фрайданк дивиться на свого хазяїна, як вівчарка.

      – Це – найласіший шматочок, – заявляє Едуард. – Ті, хто любить гризти кістки, вважають їх делікатесом.

      – Я приходжу сюди не кістки гризти, а їсти.

      Едуард здвигає плечима і неохоче дає мені другу ніжку.

      – Може, ти краще з’їси трохи салату? – питає він. – П’яницям спаржа дуже шкодить.

      – Давай спаржу. Я сучасна людина і маю великий нахил до самокатування.

      Едуард суне від нас, як гумовий носорог. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.

      – Кноблох! – гукаю я йому вслід генеральським басом Рене де ля Тур.

      Едуард вмить обертається, ніби йому хто влучив списом у спину.

      – Що це означає? – розлючено питає він.

      – Що