Повія. Панас Мирний

абощо, – раяла Олена, вибігаючи у кухню. Вона знайшла ріпу, натерла на тертушку і обліпила Христі червоні пальці.

      Христі трохи полегшало: рве, сіпа, горить, та хоч не так болить несамовито. А Загнибіда у кімнаті не вгамується та й не вгамується… Оце на хвилину і затихне та й знову заллється реготом.

      – Ну, чого ти регочеш? – гримнула на його Олена. – Збожеволів, чи що? Дівка місця не знайде, а він – регоче…

      – Та коли б же ти знала… Коли б же ти бачила… Це ж при мені було… На моїх очах було… Як вона схлюпнула кип’ятку на руку… Зразу як огонь стала! А ні словом не обізвалася… От дурна! Сказано: з села воно – як та деревина необтесана!

      То було Христі досадно, а то зробилося ще досадніше, коли вона почула гірку правду Загнибідиної речі… Справді: чому їй було зразу не похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої ріпи – і вона б не терпіла так довго, що аж до плачу дійшло… Ніт же, побоялася… Кого?.. Чого?.. Всього!.. І того, що налила на стіл, і того, що хазяїн дивився на неї… Бо – з села вона, бо – деревина необтесана!

      Тут знову почувся їй заливний Загнибіди регіт. «Та й гіркий же цей Загнибіда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смішки…» Їй пригадалися Кирилові слова: п’явка не чоловік! «П’явка, п’явка і є!» – думалося їй. П’явкою був, п’явкою і згине! А їй же прийдеться тут цілих півроку бути, півроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу… Господи! сьогоднішній вечір їй віком здався, а то ж – півроку! «Він же з мене і кров виссе… Недаром його жінка така замліла та занепала… Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму віку!»

      Такі думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачіпаючись одна за другу, вони односили її звідси геть – у село… до матері… Що то тепер там? Плаче, видно, мати. І не спить – плаче… Нещасна!.. Уперше зроду вона звідала такий різучий, такий тяжкий жаль по матері. Її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рідненької жалібниці, до своєї єдиної порадниці… Все б вона дала, що тільки має, аби бути тепер коло неї, коло своєї нені старої… Що ж дасть вона? Що є у неї?..

      Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше почула на собі його важке ярмо… «Ні, немає щастя й талану бідним на сьому світі і не буде ніколи!» – рішила вона.

      – Христе! ти б потушила світло; нащо воно дурно буде горіти? – сказала їй з другої хати Олена. – Сьогодні вже нічого не будемо розпочинати.

      Христя потушила… Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила. Де ж те місце, що їй прийдеться спати? Тут нічого не розбереш.

      Вона приткнулася головою на столі на кулаці. Слава Богу, рука її заніміла; тільки щось під серцем пече, за печінку тягне… Ба, вона сьогодні не обідала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пізно. Її ніхто не питав, чи їла вона; вона нікому не казала. Та їй і їсти не хотілося. І тепер їй не то що хочеться – нудить тільки…

      У кімнаті почалася розмова.

      – Коли ж ти думаєш паски пекти? – питався Загнибіда.

      – З завтрього почну, – одказала Олена. – Я не знаю, чи багато його напікати?

      – Щоб стало, – одказав він.

      – Ти все кажеш так: щоб стало. А скільки його треба? І торік, і позаторік пекла рівно. Позаторік же – ще й зосталося,