Повія. Панас Мирний

хитрощами.

      – А це хто такий, Олено? – кинувши на Христю, неначе жаром, бистрими очима, спитався він своєї жінки, молодої змарнілої молодиці з блідим лицем і блакитними очима. Здавалося, само небо відбивалося у її ясних зрачках.

      – Се ж наймичка, – одказала та тихим та привітним голосом, мов на струні злегка забриніла.

      Загнибіда став серед хати, скинув погляд на жінку, глянув на Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потім знову на жінку і знову на Христю… Так орел з високості задивляється на свою здобич, вибирає – яка смачніша.

      Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрізнялася від змарнілої Олени. Ся – бліда та зажовкла, наче зов’яла квітка; а та – тільки що розпустилася… У Загнибіди аж очі загорілися, як глянув він на її низький круглий стан.

      – Насилу діждалися вашої милості!.. – неласкаво привітав він її. – Ти чого так довго барилася? – попитав далі ще неласкавіше.

      У Христі у душі похолонуло, зарябіло в очах…

      – Петре! – сказала Олена, скрутнувши головою.

      Загнибіда з усмішкою глянув на Христю, потім на жінку і мовчки пішов у кімнату.

      – Давай, дівко, самовар, – сказала Олена і полізла до шафи.

      Христя не пам’ятає, як ускочила в сіни, як ухопила кип’ячий самовар, як умчала його у хату.

      – Туди, туди… У кімнату неси, Христе, і постанови он на тому столі, – порядкувала Олена, виймаючи посуду з шафи.

      Христя застала Загнибіду вже за столом. Розвернувшись на стульці, сидів він і водив бистрим поглядом по хаті. Як Христя увійшла з самоваром, він так і упився в неї своїми гострими очима. Вона чула, як той прикрий погляд пронизував її наскрізь, добирався до серця, мутив душу… У неї тіло тремтіло й самовар у руках тіпався, – не поспіши постановити – певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона все-таки не здержалась – схлюпнула. Гарячий кип’яток побіг по її руці на стіл… Невиразна болість ущипнула за пальці; а вона хоч би писнула або скривилася – тільки загорілася вся, як огонь.

      Загнибіда дивився на стіл, де калюжка курилася паром, а вона стояла і мліла… «Що се я наробила?.. що буде мені?» – думалось їй… Загнибіда мовчав, вона стояла, наче кам’яна.

      – Бач, й налила на столі! – тихо сказала хазяйка, увіходячи з посудою. – Возьми ж он там ганчірку та витри.

      Христя мухою повернулася.

      – Проворна! – буркнув їй услід Загнибіда, коли вона, справившись, виходила з кімнати.

      – Нічого – дівка скора, – додала Олена.

      Далі Христя нічого не чула… Огненна, пекучо-огненна болість давила їй пальці. Її поривало кричати від тії болі, а вона боялася і зітхнути. Гарячі сльози обмили їй лице… То вона пригортала до серця обшпарену руку, то тріпала нею, то приводила до рота, хукала – болість не німіла. З другої хати доносився до неї брязкіт посуди та смоктання чаю.

      – А налий ще, – сказав Загнибіда уже вчетверте. – Мов і солоного не їв нічого, а чай добре п’ється.

      «Вони п’ють, смакують, а я собі