Повія. Панас Мирний

переказ уразив, що вона не видержала – заплакала.

      – Чого ти, дівко, плачеш? Не плач, не журися. У городі добре жити. Я сама там служила і клену свою дурну голову, що поквапилася на заміжжя… Що тут? Одна неволя… А гризні скільки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А мені ж то те день у день, ніч у ніч слухати!.. Бий його сила божа! Покріплю ще, потерплю трохи, – не вгамується – покину! – махнувши рукою, сказала Мар’я.

      – От і надума таке дурне! – обізвався Кирило. – А Сидір же як? А хазяйство?

      – Хай їм… з їх хазяйством! А Сидір і другу, як схоче, знайде!

      – Отаке! – понуро одказав Кирило. – Нащо ж він тебе брав, коли другу шукати?

      – Нема моєї мочі далі терпіти! – гірко промовила Мар’я. – Нема мочі та й годі! Уже ж я на своєму віку не мало вистраждала; знаю, що воно – не сахар…

      – Та то воно забулося.

      – Ні, не забулося, – глибоко зітхнувши, одказала Мар’я. – Таке не забувається.

      Помовчавши трохи, вона знову почала.

      – У городі? Та в городі тільки й жити! Там вільно, там людно… Ніхто тебе не примічає, ніхто не пиляє, не точить та золить, як тута… І сонце встане, і сонце ляже, а тобі все одно – як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упосліднє на місці була – як сир у маслі купалася. Робота моя неважка – витоплю піч, зварю їсти, віддам – і вільна на увесь день і на всю ніч… Ніхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом! – аж скрикнула Мар’я, і чорні очі їй заблищали сльозами.

      – Така вже ти, Мар’є, городянка вдалася, – зітхнувши сказав Кирило.

      – Отакою і пропаду! – одрізала Мар’я. І всі надовго замовкли.

      – А що, дівко: сидять-сидять та й ідуть? – обізвався нескоро Кирило, піднімаючись з-за столу. Христя собі встала.

      – Прощавай, Мар’є! Та викинь ти думки з голови, – сказав Кирило.

      – Прощайте! Щасти вам Боже!.. Може, стрінемося коли в городі, то признавайтесь, – повернулася вона до Христі, одказуючи на послідню Кирилову річ.

      Христя Мар’ї, а Мар’я Христі одна другій відразу подобалися; кожна у другій почула щось собі близьке, рідне.

      – Що воно за люди? – поспитала Христя у Кирила, одійшовши з гони від хутора.

      – Де – люди? – глянувши уперед, спитався Кирило.

      – Там… де ми були… У хуторі.

      – Люди?.. Йосипенки… Вони якісь мені далекі родичі доводяться… Нічого – добрі люди. Коли б не стара ґарґара, а то всіх, як іржа залізо те, точить… Найбільше достається цій Мар’ї. Вона й Мар’я ця, Бог його знає, якась чудна!

      Христя не допитувалась, чого Мар’я чудна; Кирило не розказував далі. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли – нога за ногою. Що думав Кирило – Господь його знає, а Христя… Христя думала про чудну Мар’ю, про свою матір, про село… Ті думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце.

      Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалі все чорнів, брався водою. По йому частіше та частіше попадалися проїжджі-прохожі; Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горі засинів лісок; дим і курище здіймалося з-за лісу; якісь глухі клекоти доносились до їх. Туга у Христиному серці росла все більше та більше.

      Дійшовши до ліска, вони повернули