Повія. Панас Мирний

ніяк не вгамується… Ідіть же в хату!

      У хаті вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порізане глибокими зморшками; губи товсті, одвислі; ніс гуластий, з чорною бородавкою на кінці; очі злі, аж зелені, наче іскри, жевріли з-під її насуплених брів… Христі здалася вона відьмою.

      – Здорова, Явдохо! – привітався Кирило.

      Явдоха сидячи на лаві, тільки бликнула на Кирила очима.

      – Як живеться? Як можеться?

      – Ат, живеться! – гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. – Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидір з дому, то ми й ручки склали, – гомоніла вона, блимаючи зеленими очима на Мар’ю.

      Лице Мар’ї ще дужче зблідло, а очі більше розгорілися. Мар’я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою і мовчки вийшла з хати.

      – Отак завжди! – гарикнула стара. – Хоч би тобі словом обізвалася: мов зроду німа або їй – прости Господи! – річ одібрало… А зайдуть чужі люди у хату – вона з ними хи-хи та реготи справляє; цілий би день жартувала! А до матері – слова не знайде! Ну, вже взяв Сидір собі жінку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то – проклятущий народ!.. Там, у городі, розкіш їм, воля, страху немає… От воно і звикне без діла сидіти, по сім неділь на тиждень справляти! А прийде на господарство – аби було підставлено їсти та пити; а само, біси його батькові, не потурбується… Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так і біля свого… Казала Сидорові: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Пріську, вона тобі буде жінка, а мені невістка… Пришелепуватий же, прости Господи!.. Як не з нею в парі, то й ні з ким мені вже не бути… Обійшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зіллям городська наймитюга!.. Не послухався… А тепер – і бийся з нею, і воловодься!.. Він же ніколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається – не баче, що матері достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподівалася на старість спочити – от і спочила! – закінчила стара, важко сопучи.

      На який час у хаті стало тихо. Кирило сидів коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.

      «Он що воно про нашого брата співають… – думала вона. – І наймитюга, і нетіпанка, і сяка, і така… Господи!» – Серце її наче хто у жмені давив; сльози поривалися з очей.

      – А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, – перервав Кирило нудне мовчання. І почав розказувати, як обвалився на гнилому переході.

      Мар’я увійшла у хату з оберемком дров в руках. Видно, вони були їй не по силі, бо вона аж зігнулася, – бліде лице почервоніло.

      – Та й важкі які! – простогнала Мар’я і кинула оберемок з рук. Дрова з грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.

      – Ще ти голови моєї не наклопотала! – скрикнула вона. – Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними… Піч к бісовій матері розвалиш!

      – Де та піч, а де дрова… – стиха одказала Мар’я. Стара аж потемніла.

      – А долівці що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…

      – Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, – не то усміхаючись, не то з докором промовила Мар’я. Стара скрутнула головою і сплюнула.

      – Чого