Повія. Панас Мирний

Найнявся – продався!.. І таким безнадійним та страшним голосом все те мати розказувала, так гірко кожне слово приливала палючими слізьми!.. А Кирило он зовсім навпаки співає… і Марина не те казала… Де ж правда, де брехня?.. І мати служила молодого віку; і мати добре все те знає… Та й люди ж служили і тепер он служать… Хіба тоді, як мати служила, гірше було, важче жилося?.. Як у тумані Христя, як темної осінньої ночі серед великої пустині!.. А може – як у кого: у одного – добро, у другого – лихо. Ну, а в Загнибіди?

      – Дядьку! – обізвалась вона. – Ви знаєте Загнибіду? Що воно за чоловік? Яка в його служба? Яка робота?

      – Загнибіду? Ххе!.. – вийнявши з рота люльку і сплюнувши, мовив Кирило. – Загнибіду? Як же мені його не знати, коли він у нас у волості писарем був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив… І лютий, крий Боже! За податі людей, бувало, голих на мороз виводив та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозі не обливав, зате драв з живого й мертвого… П’явка – не чоловік був, поки писарем був! Ну, а тепер – не знаю; може, й перемінився. Наші ж таки селяни розказували, що він дуже радий, коли кого з своїх у городі стріне – і напоє, й нагодує… Звісно, не нас – голоту, а дукачів… – розказував Кирило, рвучи річ, придавлюючи то на тому слові, то на другому.

      – Ну, а служба в його, – почав знову Кирило, – яка ж у його служба? Він, кинувши писарство, крамує там чи прасолує… кат його знає!.. От і дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба… Жінка, кажуть, у його невсипуща хазяйка і добра людина; а проте – я її не коштував… Дітей немає й не було… Кому тільки все те добро достанеться?.. А добра – чимало… Хіба що він прогуляє; кажуть – черкає добре… Та не вір, дівко, тому: казаному кінця немає… Чого люди не накажуть? Вір тому, що сама побачиш… От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибіда… Лихий, кажу, був, поки писарем був, – без карбованця за пашпортом і не йди… «Ви, – каже, – на заробітки йдете, гроші лупить: а тут – з голоду здихай… Ложи карбованця!» Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напій… Такий-то був; а тепер – не знаю…

      Христя глибоко-важко зітхнула.

      – А ти не здихай! Чого тобі? Не гаразд буде – не тільки світу, що в вікні, – за вікном більше… Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться… Це тобі не село… А це тобі й гнилий перехід! – скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробігав невеличкий протічок.

      – Ххе!.. Ще не біда. Води небагато – і перестрибнути можна! – гукнув Кирило, розбігаючись, щоб перескочити ту течію. Тільки що плигнув на горбик – так зразу й загруз по пояс.

      – Отака ловись! – скрикнув він, викарабкуючись. – Біс його батькові, повні чоботи набрав.

      Христя стояла по сей бік течії та аж затіпалась, як Кирило провалився. Їй здалося, що він потопає. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, її сміх розібрав.

      – Хотіли, дядьку, по-молодецькій? – спитала Христя з усмішкою.

      – А вийшло – лиха б його година взяла! – мовив Кирило, простуючи на місток, щоб перебутись.