Повія. Панас Мирний

ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти – наймичка… Чи твій батько тому виною, чи добрі люди – не знаю. Загнибіда з міста однімає тебе від мене за якісь п’ять рублів, котрі то в подушне пішли, то Грицько украв… За їх тебе беруть від мене одслужувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! – плаче та розказує Пріська.

      Христя схлипує, а Одарка – тільки похилилася… Слухає рвану Прісьчину річ, і вразливі смуги бігають по її широкому зблідлому виду. Сама мати, вона поняла Прісьчине лихо, вона поняла, що з Пріською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гіркі, як полинь, думки будило воно у її голові, думки про розор сім’ї… От і в неї ростуть діти – і в неї пооднімають їх… І ніхто не згляне, ніхто не подивиться, як болітиме материне серце… Вона назнарошне підняла голову, щоб ще раз подивитися на Пріську, побачити і навіки запам’ятати її мучене лице…

      Сонце саме сідало; у хаті червоно-червоно… Прісьчине лице серед того червоного світу ще виглядало страшнішим: бліде, жовте, здавалося, воно плавало у крові.

      Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров’ю від жалощів… «А людям усе байдуже, – подумала вона. – Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-боліти?»

      У той саме час Грицько вернувся додому.

      – Слава Богу! – увійшовши у хату, радо вимовив він, – здихався таки чорта!

      – Якого? – питалася Хівря.

      – Притиківну випер суд у місто служити.

      – Цссс… – засичала Хівря, вказуючи очима на Федора, що сидів непримітно в кутку на лаві.

      Грицько глянув – Федір блідий, як крейда, держався за лаву руками і огненними очима дивився на батька, важко дишучи.

      Грицько зам’явся, пройшовсь по хаті, витяг люльку, набив, запалив і мовчки потяг з хати.

      Федір провів очима батька, перевів на матір… Хівря сиділа на полу і низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина… Федір гірко та глибоко зітхнув, устав і мовчки побрався на піч.

      – І як-таки тобі так, не роздивившись, та зразу і брякнути! – поклавшись спати, вимовляла Хівря Грицькові.

      – Та кат його знає! – вивертався той. – Вечоріло – і не бачив нічого.

      – Розкажи ж, як се воно так вийшло?

      – А Федір спить?

      – Спить. Не бійся.

      Грицько почав розказувати, як він у місті побачив Загнибіду, як з ним таки добре підпили і почали хвалитися своїми вдачами і невдачами. Загнибіда говорив про свої крамарські діла, кого і коли накрив, як і його накривали… Грицько розказав за Федора і прохав порадити, як його запомогти. «Це Притиківна – того Притики, що замерз?» – питає. – Того самого. – «Гроші після його зосталися?» – Зосталося п’ять рублів. – «Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу від його розписку, що він зазичив буцім у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нічим буде – суд і накаже: одслужити дочці. От ти так і здихаєшся, поки син одужає».

      Важке зітхання і ще важчий плач роздався по хаті. То, слухаючи страшні батькові перекази, заплакав Федір. Грицько штовхнув Хіврю під бік – підвела, мов! –