Повія. Панас Мирний

і до суддів, попитав старшина. Ті мовчали.

      – У тебе є, бабко, гроші? – обізвавсь, підвівши голову, один суддя.

      – Гроші? Де в мене ті гроші! – і Пріська ще дужче заридала.

      – Коли є гроші, то краще їх віддати Загнибіді. Уже ж треба вернути, – розписку приставив.

      – У мене ні шеляга… – плаче Пріська.

      – То хай дочка одслуже.

      – У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто мені помагати буде?

      Знову німа німота обняла хату. Коли б Пріська мовчала, а то вона й не перестає – лементує.

      – Ти не плач, – почав старшина. – Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та віддаси. Треба ж їх віддати!..

      Пріська плакала.

      – Ну, рішай, – сказав суддя, – віддаси гроші, чи дочка відслуже?

      – У мене немає грошей… У мене одна дочка… – одно товче Пріська.

      – Та то в неї тільки повадка така – сльозами доймати, – обізвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.

      Пріська озирнулася – то говорив Грицько… Очі в його грали, лице радістю пашіло.

      – Не зігнеться й віддати! – казав далі Грицько. – У неї хата своя, наділ за нею зостався… Чого ж їй? І дочка в неї кобила; і сама – то тільки збіднилася.

      З гірким докором глянула Пріська на Грицька. Не тільки слова – сльози в неї заніміли відразу. Очі блищать, а сама бліда, труситься… Так звір тремтить, застуканий в тісному кутку.

      – Ти хіба знаєш її? – спитався суддя.

      – Ще б не знав! У мене в сусідах жила. І чоловіка її знаю… Так, ледачий… п’янчужка був, – весело мовив Грицько.

      – Грицьку! Бога побійся… Він уже на тому світі, а тобі ще треба збиратися туди колись… – рвучи слова, промовила Пріська.

      – І дочку знаю, – не слухаючи, мовив далі Грицько. – Здорова дівка. Таким би тільки робити та служити, а вона дурно у матері хліб переводе.

      – Трясця тобі! – не видержала Пріська і гукнула на всю хату.

      – Бабко, бабко, тут не можна лаятись! – сказав старшина.

      – Бачте… бачте, – радів Грицько. – От яка вона немощна! Збіднилась – куди тобі! Тиха та смирна.

      – Ти ж мене без ножа ріжеш! Прямо по серцю пиляєш! – гірко одказала Пріська.

      – Годі вам змагатися! Годі! Замовчи, Грицьку, – приказав старшина.

      – Так як рішаєш? – через скільки часу спитав він Пріську.

      Грицько стояв, усміхався; судді, похнюпившись, сиділи.

      – Як хочте! – з серцем вимовила Пріська. – Хоч розірвіть мене та й з’їжте!

      – Та ти не бришкай! – крикнув старшина. – Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так і постанове.

      – Для мене все рівно! – знову огризнулась Пріська. – Що ж мені казати? Ви всі проти мене… Намоглися з’їсти – ну й їжте! Я почім знаю, що там у місті було? Чи робив мій чоловік з Загнибідою яке діло, чи ні? Я його не бачила, він мені не казав. Я нічого не знаю.

      – То і грошей не віддаси?

      – У мене немає грошей!..

      – То хай дочка одслуже, – сказали уголос судді.

      – Запишіть, –