Повія. Панас Мирний

і прикро-прикро дивиться на неї… Очі його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так і прикипіла до місця, а звір – ані змельне… «Господи! – думає Пріська. – Де ж мені дітися? Куди сховатися?» Тільки що вона хотіла ступити, а звір так і кинувся на неї… «Се ж вовк!» – наче блискавка, мелькнула думка в її голові, і разом з думкою її кольнуло і в серце, і в голову, і у ноги… Вона жахнулася-кинулась.

      Тіло її тремтіло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам’яті. Господи! Що се за сон? Що він віщує? Вона знала, що коли собака сниться – то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.

      Вона похвалилася Христі й Одарці.

      – То вам од усяких клопотів та й сни такі сняться, – заспокоювала Одарка.

      Та Пріська не заспокоїлась. Той сон так і стоїть перед нею як живий: вона його ніяк не забуде…

      Минув тиждень. Була Вербна неділя[19]. День обіця бути погожий: на небі ні хмарочки, ні плямочки – чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє і гріє, у повітрі тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить поміж талим снігом.

      – Ну, вже ж, мамо, сьогодні зарані упораюся, зарані пообідаємо, та піду хоч раз погуляю. Я ще сії весни і не гуляла, – каже зранку Христя.

      Пріська не перечила: хай піде, хай погуляє! Тільки що з церкви вийшли, зразу вони і сіли обідати. Ще і обіду не дообідали, як чує Пріська – щось шамотить у сінях.

      – Кого ж то Бог несе? – спитала вона, кладучи ложку. У хату уступив соцький Карпенко. Привітався, з неділею поздоровив.

      – Спасибі, – одказує Пріська, а в самої серце так і затіпалося. «Чого се?.. Видно, щось таке…»

      – А що скажете? – допитується.

      – До вас. За вами, – одказує Карпенко.

      – Чого се?

      – Не знаю. Старшина звелів: «Піди, – каже, – скажи, щоб прийшла у волость».

      – Що ж там у волості вашій?

      – Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся.

      Чудно Прісьці і страшно. Вона нікого не позивала, і на неї, здається, нікому пеняти, а в суд кажуть. Хіба Грицько що підстроїв?

      І не дообідала – пішла. Їй так важко, так гірко. Серце так непокійно б’ється… Наче на муку або за лихом яким іде вона – так важко іти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночі. А серце так і токоче… чує, чує лихо…

      Насилу додибала.

      Волость уся в зборі: старшина, писар, староста, судді, соцькі.

      – Привів, – довів Карпенко старшині.

      – Де вона?

      Пріська виступила вперед.

      – Ось на тебе жаліється Загнибіда, – каже старшина.

      – Який Загнибіда?

      – Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Він тепер у городі живе.

      – Пам’ятаю.

      – Пам’ятаєш? Так от він і жаліється, що ти досі йому своєї дочки не доставила.

      – Якої дочки? З якої речі? – гнівно відказала Пріська.

      – Ти ж найняла її, чи що.

      – Коли? Та я його літ десять, як і в вічі бачила.

      – Не так трохи, – умішався писар.

      – Та

19

Вербна неділя – шоста неділя Великого посту, свято входження Ісуса Христа до Єрусалиму. Примітки С. А. Гальченка.