Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

в мурованих панських хоромах, що красувались по майданах, чути було і в хатах заможніших міщан та ремісництва, і на околицях міста, де біліли охайні халупи злидарів.

      Долинала пісня й до вишгорода, який нависав над городом руїнами домініканського монастиря, спаленого ще заходами гетьмана Богдана Хмельницького за те, що мнисі-домінікани, нітрохи не жадаючи приходу козацького визвольного війська, освящали шляхетський меч, круг костьолу його носили, щоб дав Бог викоренити всю вільну Русь, а пожар там жахтів тоді такий пребуйний, що в костьолі дзвони дзвонили самі по собі… Тепер по всій горі над містом була широка пустка, і тільки багате водою джерело на самому верху, як і завжди, струміло вниз веселим потічком та на готичній вежі поруйнованого монастиря останнім часом удень і вночі сидів понурий сокіл.

      Звідти ж, від руїн монастиря, – гульк та гульк! – видніло добре і все місто, і ріка Рубайло, що окружала його, і Красавйця – озеро, дугою вигнуте, і хати поза озером, і вся Калинова Долина, велетенська чаша, в якій затишно лежало не тільки місто Мирослав, а й хутори, а й села, поля, сади, городи, діброви та гаї.

      Обидва виходи з тієї величезної Долини – поміж горбами та пагорбами, між річкою та озером, між мочарами та непроходимими болотами – замикали дві фортеці, не так давно збудовані Бопланом: високі вали з чотирма вежами, з гарматами в нерівно попробиваних вікнах, з важкими ворітьми, що вели в Коронний замок, який стовбичив поміж озером та високим берегом ріки Рубайла, що далеко й далеко за нею лежали заболочені луги, порослі вільшиною, верболозом та вербами.

      По горах круг Долини летіли в небо крилаті вітряки.

      Трохи осторонь сяяла біла церковця, збудована багато років тому з необтесаних білокорих березових колод, і така вона була похила, що здавалося – от-от повійне вітер, і вона впаде в Рубайло.

      Все місто Мирослав скидалось на сад, на гай, на діброву: старезні прездорові яблуні та груші височіли всюди, як дуби, – їх навіть рубали на дрова, стільки їх там було. Берези біліли повсюди. Зеленіли в квітниках ще не розквітлі квіти. Величались явори та осокори.

      Не було ще тільки тополь, звичайних пірамідальних тополь, раїн, згодом привезених до нас із Італії і з половини вісімнадцятого віку таких притаманних українському пейзажеві…

      І всюди красувалась калина.

      А пісня про неї пливла та й пливла.

      3

      Пісню чути було і в домі єпископа Мелхиседека, на нижній осаді «глаголем» поставленого, мурованого двоповерхового будинку, в парадних покоях, прибраних задля клечальної суботи всяким гіллям та зелом, де саме йшла на той час військова рада мирославців.

      Збройна сила Гордія Пихатого, Однокрила, з усіх усюд підступала до Калинової Долини, до города Мирослава, щоб його захопити: гетьман своє жовтожупанне жовнірство лишав корогвами по значних українських городах, бо ж не міг він без цього сунути війною далі на Москву.

      Посполиті, ввесь народ український ставали на заваді Однокрилові, кривоприсяжцеві, серпи та коси на зброю перековували, сушили сухарі та свиней на сало різали, м'ясо до бочок солили та й розвозили вколо, по лісах та байраках, закопували в землю або ж споряджали чумацькими валками до Ніжина, до Мирослава, до