Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

внісши тацю з тернівкою столітньою, стояла тут же, спокійна, величава, але, здавалося, вже ні гич не збентежена після того переполоху.

      – Я? Зазіхнув на честь? – преповажно перепитав Михайлик. – Я?.. Та це ж чудово!

      І аж просіяв.

      – Я це поправлю, – мовив молодик.

      – Тобто як? – спантеличено спитав єпископ.

      – Полагоджу.

      – Не розумію.

      – Я оженюся з нею, – намагаючись не дивитись на Ярину, простодушно проголосив Михайлик.

      – Ого?! – прохопилась панна Подолянка.

      – Бовть, як жаба в болото! – пискнув Хівря.

      – Ми оженимось, – поважно потвердила й святоха Явдоха.

      – Отак притьмом? – спитав єпископ, тетеріючи з подиву перед нахабним хлопцем.

      А всі зареготали.

      – Тири-тири, дівонько, я твій жених? – хихотнув Хівря.

      – Хоч би в мене спитав, короленку, – глузливо кинула обшарпаному Михайликові пишна панянка Ярина.

      – Я ще не встиг, – пояснив хлопець.

      – Ми спитаємо, серденько, – заспокоїла й неня. – Як слід по закону!

      – Спасибі, ненько, – і панна Ярина ґречно посміхнулась до матері, бо ж була в монастирях хорошенько вихована, і тут же люто визвірилась на Михайлика, аж усім страшно стало, так лихо блиснули її прекрасні очі: – Щастя твоє, що ти з мамою, хлопчику! – і лагідним голоском, кепкуючи, додала: – Дай мамі ручку!

      І пішла до дверей ота хутка Яринка, строга, як ялинка, струнка, як хвоїнка, гостра, як тернинка.

      А від порога обернулась:

      – І щоб на очі мені більше не потрапляв!

      – Добре! – скраснівши, мов жарина, покірливо й лагідно, але голосно, з чоловічою впертістю гукнув Михайлик. – Я не сам прийду! – гукнув він їй услід. – Я не сам! Я зашлю старостів!

      – Балака, мов колядує, – здивувався владика.

      – Здурів! – штурхонула сина Явдоха.

      А панна Ярина, люта-прелюта, мимохіть затримавшись біля порога, аж поперхнулась тим сердитим і зневажливим словом, котрим хотіла була дати одкоша молоденькому нахабі, так поперхнулась лихим словом, аж мусила проковтнути його і, не пустивши пари з уст, мов галушкою вдавилась тендітна панночка, мерщій ступила на поріг, тікаючи від незлобивого, але таки досить дошкульного реготу, який так одностайно грянув за її спиною, бо ж на ту мить Михайлик знову вперто повторив: