Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

на Січі, ще замолоду, продражнили Голоблею.

      Це був чоловік видатної статури і вроди, тої вроди, яку можна б назвати саме вродою козацькою, грубуватою, може, трохи різкою, але гарною мужеством своїм і тими горющими очима, що завше вирізняли запорожця навіть у чималому гурті.

      Хоч і не лишилося вже на маківці першої окраси козака – запорозької чуприни, оселедця, але біляве та пишне волосся, навіть попівськими патлами пущене, кучерявилось, наче в парубка, ще не стриженого в козаки, а своєчасної сивини в білявих пасмах ніхто не помічав, і трудненько було сказати про цього білоуса – чи сивий він, а чи просто вродився аж таким русявим чоловіком.

      Його великі очі видавалися ще більшими, як це й буває в людей з білявим чубом та бровами, коли в них – чорні очі, котрі в ту мить видавалися ще чорнішими, бо на лобі владики білів полотняний завій, на якому вже проступила кров рани, здобутої в учорашньому бою коло північної фортеці.

      Очі його попід скривавленим завоєм палали вогнем невситимим, та й недарма ж погляду очей тих у місті Мирославі багато хто боявся, і навіть люди з провинами зовсім незначними починали свої прегрішенія ревно клясти, бо ж були певні, що, гріха вкусивши, потаїти його не пощастить, бо ж очі владики все повитягають з найглибшого дна душі без ніякої сповіді.

      Владики боялися. Але й любили. Але й вірили йому. І те, що зараз його чорна ряса була перехвачена шабельтасом та й сама шаблюка теліпалась при боці в превелебного, нікого не дивувало, ба навіть радувало, що став на чолі оборони міста їхній владика духовний, котрого Бог не обійшов ні розумом, ні військовим хистом.

      Попівського духу було не занадто у вітця Мелхиседека, бо ж не став він святенником і до кожного словечка не доточував мудрості Святого Письма, як те водиться поміж ученими попами й архієреями, а робив це тільки в міру, і більшість оборонців міста, які зібрались тут, у покоях владики, і люди, що стояли на Соборному майдані, попід вікнами господи, і ті, що десь там, коло Теслярської вежі, на північнім краю Калинової Долини, чекали ворожого нападу, всі вони вірили не тільки в доброчесність, а і в ратний талан єпископа, як вірили в слушність святого діла, вірили в перемогу правди.

      Ось чому так людно і так тихо було в ту годину на Соборнім майдані, коло дому єпископа: між дерев'яною з дев'ятьма банями церквою та мурованою двоповерховою господою Мелхиседека навіть мачку посіяти було ніде, так було людно й тихо.

      Аж на сусідніх дахах, на деревах, на парканах та й попід самими вікнами владичиної господи мріла силенна сила слухачів та глядачів (а поміж ними, звісна річ, і гетьманських вивідачів), бо й загалом за ті дні в городі люду побільшало, тинялось по вулицях чимало й безхатніх, що й ночувати мусили просто неба, бо, як ми вже про те казали, всі в лиху годину шукали в містах України, а то й Росії, захистку від усякої воєнної халепи.

      Крізь прочинені вікна до хати зазирали цікаві послухати раду – козацька голота, челядники ремісничі, школярі, спудеї, ченці, крамарчуки,