Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

ви всі тут, панове, призичите мені «на здоров'я», то я так поважчаю й подужчаю, що повісити мене вам буде вже не до снаги!

      – Ти ще й жартуєш, харцизяко?! – не стримавшись, визвірився гетьман, аж пера на його чорнім крилі стали сторч.

      – Жартую, пане гетьмане: на здоров'я козі, що хвіст короткий! На здоров'я мертвому, що ніс холодний! На здоров'я…

      – Жартуєш навіть перед шибеницею?

      – Завжди і скрізь! – І додав: – Добряча українська вдача…

      – А хіба я… а хіба в мене… – почав був гетьман, та від злості поперхнувся і затявсь на слові. – А в мене – хіба не українська? Я ж – плоть от плоті… – І він змахнув крилом.

      – Всі зрадники народу теж од його плоті – плоть!

      – Ах ти ж… – І гетьман вихопив пістоль.

      А Козак Мамай, заярившись, блимнув прискаленим оком на той пістоль, на трепетне крило ясновельможного, на його трохи зизуваті очі (знав же Козак, що гетьман бачить зараз двох Мамаїв), на рум'янці лютості, що проступили крізь штучну блідість його білиною помальованого червоного обличчя, на піт, що виступив над переніссям, на все це таке Мамаєві знайоме й попервах дороге, бо ж навіть з усіма його препоганими вадами він його колись любив, і таке зненависне тепер.

      У Однокрила дрижали руки, кремінь у пістоля затявся, і гетьман смикав його і стукав руків'ям об чорний мур, а потім кинув ту зброю на землю.

      І витяг шаблю.

      І замахнувся вже на Козака.

      – Ти згинеш зараз! – зойкнув він. – А мене… мене… мене… ще вище піднесе любов народу! Як пана Бога кохам!

      – Цього тобі не бачити, як свині неба.

      – Я вб'ю тебе!

      – А вбий… – знизав плечима запорожець і байдужісінько схилився до недомальованого на стіні копита в того коня, що вже аж басував од нетерплячки, аж наче тихенько іржав.

      А Козак Мамай, дратуючи Однокрила, що вже й шаблюку заніс над його шиєю, але стримав себе, бо ще звечора був задумав інакше – повісити Мамая привселюдно, – отож, дратуючи, Козак промовив стиха, киваючи на пана гетьмана:

      – Ну, чисто змій з печери: жар їсть, вугіллям… – і він зримував. – А з вух – аж дим іде!

      І тут, як у лузі калинка, зашуміла панова Гордієва шабелька, і хто вже зна, що сталось би в наступну мить, коли б ясновельможний, шаблюкою замірившись на безоружного Мамая, та не вздрів би коня-білогривця, що чорнів на стіні поза ним.

      З несподіванки гетьман і шаблю опустив, і крилом захистився від того, що вздрів на стіні: йому здалось, що той баско до нього підморгнув.

      Та ще й глузливо блимнув чорним оком.

      Та ще й копитом тупнув.

      А коли він ще стиха й заіржав, Мамай звівся до його нашорошеного вуха, щось шепнув, і гетьман, опустивши своє крило, укинув шаблю в піхви і знов звелів генеральному судді:

      – Розпочинайте суд!

      61

      І пан генеральний суддя щиро взявся до діла.

      Проголосивши всі, які належало, врочисті слова, пан суддя почав допитувати свідків.

      – Пане Скубенку! – покликав він, звернувшись до підскарбія.

      Підскарбій вийшов трохи наперед.

      Поцілував Євангеліє, присягаючи.

      А