Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Мамай та й малював далі, довершуючи гриву та хвіст.

      Бряжчали в чиїхось руках здоровенні ключі, одмикаючи одні за одними кілька дверей.

      Але все те гетьманові здавалось аж надто повільним. Ключі не зразу попадали куди слід… А нетерплячка та збентеження Гордія Пихатого передавались і його посіпакам, бо ж і вони боялись цього Козака, як і взагалі запорожців: тії ж були чи не всі характерниками, з води вміли сухими виходити, туману насилали, і сон навівали, і на котів часом перекидалися (з круглою, мов кавун, пикою, з цупкими, наче з дроту, вусами), і люстерка мали такі собі, що бачили за тисячу верстов, і такі вже були химородники, як дочеркнеться до замка на скрині, то скриня й відчиняється, а коли в такого стріляти з пістоля, то він ту кулю схопить рукою, здавить, сплющить та й назад кине в того, хто стріляв.

      Отож усі йшли до цюпи, де сидів Мамай, з душевним дрожем.

      Чути було, як біля якихось дверей упали на землю ключі, а хтось, лаючись, їх піднімав.

      Чути було й Гордія Пихатого здавлений голос.

      А Мамай домальовував перше з двох задніх копит.

      Коли ж, брязнувши та грюкнувши, відчинились двері до хурдиги, тільки й побачив гетьман, як гулькнуло вузеньке тіло знайомого панові гетьману Песика, такого знайомого, що він, за короткий вус (сургучем колись припечений) себе помацавши, аж від досади сплюнув, відсахнувшись од стіни, бо там дзижчала страшнуватим басом, літаючи по цюпі, прездорова, з хруща завбільшки, чорна бджола, яка спурхнула з білого грона калини, що лежало біля муру.

      А Козак Мамай, так і не домалювавши четверте копито чорного гриваня, заходився підправляти тут і там: то око чи шию, то вуха, одним начерком їх нашорошивши, і все-таки, як те й буває з будь-яким щирим художником, лишався роботою своєю невдоволений…

      За його спиною стояв у зловісному мовчанні сам однокрилий гетьман, у соболях, у шапці з султаном, з булавою в руці і нерухомий тілом: тільки чорні пера ворушилися в його крилі.

      З-за його спини цікаво й насторожено дивились осавули, хорунжі, сотники, бунчужні, пани полковники, генеральний писар та генеральний суддя, яких поприводили сюди задля того, щоб усе тут могло відбутись за законом, що його пан гетьман вельми шанував.

      Генеральний писар складав цієї ночі смертний вирок Козакові Мамаєві.

      Генеральний суддя мав узаконити його: іменем України, знову підступно продаваної паном гетьманом під лядську кормигу.

      Генеральний кат мав той вирок здійснити.

      Взявши в генерального писаря настоптаний сургучною печаткою величезний сувій паперу, генеральний суддя вже був роззявив рота, щоб читати, коли Козак Мамай раптово чхнув.

      – На здоров'я! – зопалу мовив хтось за спиною в гетьмана.

      – Спасибі, – ґречно подякував Мамай.

      А пан гетьман раптом люто скинувся.

      – Хто сказав «на здоров'я»? – тихо спитав він, обернувшись до своїх двораків, хорунжих, сотників, бунчужних і полковників.

      Але гетьманський почет мовчав.

      60

      Стало тихо.

      Тільки прездорова чорна бджола дзижчала, літаючи по цюпі.

      – Хто