Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

грішивши, не тікатимуть від кари товариства.

      В Січі, на майдані, виставляли для такої нагоди кілька барил оковитої, привозили два чи три вози прездорових київ, завгрубшки з козацьку руку, і кожен братчик мусив свого ж таки грішного товариша запорожця, котрий десь ускочив у гречку, тобто злигався з якою-небудь дівкою чи молодицею, кожен мусив, випивши перед тим добрий коряк горілки, оперіщити порушника присяги по голій спині, – а хто бив не по щирості, товариша жаліючи, того тут же частували киями самого.

      Мамай, цей бравий козарлюга, після вступу до січового товариства вірний був чернечій обітниці, і не тільки тому, що тямив, до якого лиха призводить нашого смирного брата шалена жінота, і не тільки тому, що добре знав, же вояки в походах відважніші та сміливіші бувають саме тоді, коли в них за плечима – ні жінок, ні хат, ні дітей, коли втрачати немає чого, – і зовсім не тому не стрибав він у гречку, що боявся київ, або жив бовдурякою нечутенним, а чи байдужісінько йому було до найсильніших радощів житейських, а чи тому, що не палав Козак од поглядів дівочих, ні, ні, ні! – але ж перемагала постійна залежність од безугавних воєнних чвар, од наскоків татарських, од плюндрування польського, од повстань і походів, же й найменшої змоги не лишалось – помріяти про власне кубло, про малят, про зрозумілу і гарну жіночку, привітну, рідну, а не чужу, хоч і мав Козак на думці завше одну дівчину, котрій уже років чи не з двадцять кортіло його заходом вискочити в молодиці, одну, колись прегарну і вже зів'ялу в марному чеканні дівчину, яка жила саме в тім місті, в Мирославі, куди він зараз так дуже поспішав.

      Еге ж, нелегко все це було пережити.

      Бо й дівчина тая старілась.

      Та й сам він… дуже прагнув того, про що зараз оце співав – сам-один посеред безлюдного степу, забуваючи про всі ті небезпеки, які щокрок чигали тут на самотнього запорожця.

      Співав та й співав.

      Співав, бо не співати не міг.

      Бо така вже вдача слов'янина: поляка, серба, чеха, білоруса, росіянина, болгарина…

      Така вже вдача… «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине: от де, люди, наша слава, слава України!»

      Говорив же колись Горький, що народна поезія України – апофеоз краси, що народ український через століття рабства і неволі проніс-таки дорогоцінне багатство свого генія: «Гляньте, який ласкавий і співучий світ розкривається в його безсмертних піснях!»

      А й справді, гляньте!

      Співає ж українець і на війну йдучи.

      Співає й журячись.

      Співає й весілля справляючи.

      Співає й хату муруючи.

      Та й робить народ наш усе, наче пісню співа.

      Залізо кує, немов пісню співа.

      Заводи будує, немов пісню співа.

      Жито сіє, мов пісню співа.

      Та й пісню співа, немов пісню співа…

      65

      Та й багато ж їх у нас, пісень отих…

      …Попросив колись молоденький чорт нашу дівку:

      – Навчи лишень мене співати.

      Дівка того чорта й осідлала:

      – Неси мене, каже, куди знаєш: я буду співать, а ти вчись.

      Ухопилась дівка за шерсть, поніс її чорт у ліси, в чагарі, де терни, де глоди, але тільки сам обідрався, що й шерсті на