Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

рада вся, і ввесь майдан захвилювалися й загомоніли, бо ж у Мирославі були тисячі людей, що повтікали від гетьманської наруги й розповідали тут про ті ж страхи, які терзали Україну й за панування Польщі, бо людей однокрилівці нищили, немов косили траву.

      І люди вже кричали на майдані, як від болю:

      – Глумляться з віри!

      – Б’ють!

      – Нехай б’ють, олії не виб’ють!

      А якийсь старезний лірник, по той бік вікна, сліпий, з лицем, покритим шрамами, колишній козак, гірко мовив, неначе сам до себе, але так, що його чули всі:

      – Наші люди вже такі бідні стали: горло переріж – кров не піде! Але все-таки ріжуть і ріжуть…

      – Чуєш, Хівре? – спитав архієрей.

      – Я ж – не про це! Я – про шинки. А що кривдять бідних людей оті пани поляки…

      – А сам ти реміняччя не дереш із кріпаків та хлопів?

      – Голос як сурмонька, а чортова думонька!

      – Дрібні марнèці сонце тобі застують! – високопарно і повчально сказав жінкуватому сотникові пан Купа-Стародупський, і не тому сказав, що мав такі сталі переконання, а тому тільки, же на той час панові обозному це було вигідно та зручно. – Дрібниці тобі сонце заступають, пане Хівре! Москалі – брати наші по вірі православній! Чого ж ти гавкаєш, собако?!

      – Я ж – не про віру, а про шинки! Бо за горілку грошики? Кому вони йдуть?

      – Ти волів би, старий шинкарю, гарбати їх собі? – єхидно запитав Пампушка і поглянув скоса на Саватея Шутова, на воєводу: яке на нього враження справляє це заступництво?

      Та воєвода, старенький уже, тихо, як дитина, спав.

      7

      – Ну, набалакались? – кепкуючи, спитав єпископ у Пампушки. – Знайшли, де правда? – бо добре знав справжню ціну його, як ми тепер сказали б, патріотичному патяканню. І єпископ спитав у громади:

      – То що ж, панове товариство? Ще одного листа цареві слати будемо?

      – Аякже! – в один голос видихнула вся рада, і зразу ж там, за вікнами, схвально загомонів майдан.

      – Будемо писати, велебний і побожне милий нам владико, – урочисто потвердив за всіх старий гончар Саливон Юренко, по-вуличному званий Саливоном Глеком, і вся рада згідно закивала головами, підтримуючи слово достойного мирославця.

      Але знову вискочив Пампушка, бо не облишала його і надія – будь-як похитнути любов і довір'я громади до цього ченця, що знову став воєначальником.

      – Та й що ж ми можемо цареві дописати? Вчетверте просити допомоги, не закалявши тим своєї гідності?

      – А ми йому, щоб гідності не закаляти, напишемо, пане обозний, так… – І архієрей спинився, щоб подумати, і трудно було зрозуміти, чи його преосвященство не жартує, коли він знов заговорив: – А ми йому напишемо ось так: «Якщо ваша царська величність не пришле негайно на потугу свої полки, всім нам тут жаба цицьки дасть, та й вам самим там, на Москві, пресвітлий царю, буде непереливки!»

      – Хо-хо-хо! – тонісінько, як старенька пані, захихотів пан Хівря.

      – Так і напишемо його царській величності?! – закричав і Пампушка,