Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

не тебе!

      – І ще казав я людям, щоб не вірили жодному твоєму словечкові, бо ти – кривоприсяжець, Однокриле…

      – Цить!

      – Щоб добрі люди лишались вірними Москві!..

      – Я тепер – дужчий за Москву! Бо ж під моїми стягами – вояцтво всіх країн Європи, і раптовий удар на Москву принесе жадану перемогу!

      – Ні, – спокійно заперечив Мамай. – Перемоги в тебе не буде. Бо навіть з усім твоїм військом купованим… наша сірома тебе не пустить на Москву.

      – Нема такої сили, що спинила б гетьмана Гордія.

      І звелів генеральному судді:

      – Кінчайте суд!

      І все скінчилось хутко.

      І вирок прочитали Мамаєві, як годиться по закону.

      Та й новеньку шибеницю крізь віконце показали.

      І православний піп до Козака Мамая підступив з хрестом, миршавий такий попик, наче молем погризений, з патлами й борідкою, ніби вимоченими в меду.

      Та й сказав той попик:

      – Кайся в гріхах, раб божий!

      – Не час, панотченьку. Хай колись, перед смертю!

      – Аж он вона чекає на майдані, твоя смерть.

      – То – не моя.

      – Послухай, сину…

      І панотець заходився великого грішника всовіщати.

      А всі уважно слухали. І всі вже плакали, бо звикли плакати від кожного слова цього поганенького попика, звикли плакати, бо ж плакав од його молитов і казань сам зацний гетьман.

      Не плакав там лише Мамай.

      – Чому ж ти не плачеш? – спитав попик.

      – Я – з іншої парахвії, панотче.

      – А-а… – мовив душевний пастир і співчутливо додав: – Ти, сину мій, утішся. Бо всяка смерть – лише єдина мить: чи в постелі, чи на полі бою, чи на шибениці – все одно. І всі ж ми – смертні: навіть королі, царі й гетьмани!

      – Але ж їх, я бачу, поки що не вішають! – з досадою мовив Козак, кивнувши на Однокрила. – Хоч, правда, певен я, що тобі, ясновельможний, судилось від Бога коли-небудь погетьманувати ще й на шибениці?! Га?

      Гордій Пихатий не відповів зухвальцеві, котрий уже стояв ногою в могилі, і вони завмерли один проти одного, дві сили, котрі й тоді вже надвоє ділили народ України, як і всі народи всіх країн.

      – Пощади не просиш? – спитав Однокрил.

      Мамай знизав плечима.

      – Помреш без покаяння? – спитав попик.

      – А я й не думаю вмирати.

      – Доведеться, – кивнув на шибеницю за вікном Однокрил.

      – А я втечу, – сказав, кепкуючи, Мамай.

      Та й схилився до задньої ноги коневі, щоб трохи підмалювати копито, обрамоване білою щіткою.

      – Утечеш?

      – Утечу.

      – Коли ж?

      – А зараз.

      – Так ти надієшся на свою чортячу силу?

      – Трішки.

      – А чи не підтоптався ти, Козаче? Ні?

      – Я замолоду був такий дужий, як і зараз.

      – Ти певен?

      – А чого ж! Хоч би й оці мури в хурдизі, – кивнув, продовжуючи шкрябати шильцем по стіні, Козак Мамай. – Я й замолоду розвалити їх не здужав би, ці мури. Не здужаю й тепер.