Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

боялись і малювали, замість людей, ангельські лики, мало не з німбами, мало не з крилами, ложно пориваючи їх некрилаті душі на тому пір'ї чи не до самих небес, але ж і їх спостигала завше кара за нещирість і неправду.

      А наш Козак Мамай, хоч і не був він художником великим (що ми вже бачили з його невдалого витвору), і творив не без похибок, але мав чисту совість, щиру душу козацьку, тож і розумів те все, що митцеві розуміти й знати треба, і аж тепер, після років вагань та гризоти, він нарешті зважився свій гидкий і необачний витвір, Однокрила того, при першій же нагоді знищити.

      Але як?

      І, мчавши степом, Козак Мамай думав і думав саме про це, бо страшенну владу й силу забрав химерний гетьман над людьми, над їхньою долею, над їхнім життям та й коїть з ними, що заманеться, – бо ж гетьман як чиряк, де схоче, там і сяде.

      63

      Не стрічаючи в степу ані душі живої, мчав і мчав Козак Мамай крізь хащі трав, і слід хвилювався за його конем, неначе в морі.

      І всюди було тихо – ані-ні!

      Лиш комарі та оводи бриніли.

      Хававкали перепели.

      Та жайворон шугав у високості.

      Подекуди в степах, вельми запізнілі того літа, одцвітали медвяні терни молочними дрібними зірочками, і лілові, мов темні коралі, христові колючки шарпали та рвали на Козакові жупан, обдирали халяву єдиного чобота (бо другий же потрапив на шибеницю), та й коня терни шмагали, і по всьому степу, скільки сягало око, скрізь були оті терни й терни, неначе вся країна, дужа й молода, а ще не вельми щаслива, вся тоді була, вся в терновім вінці.

      Лігши трохи спочити, впав Мамай на колючі тернові гілки, щоб, бува, не заснути, і знову мчав далі, поспішаючи, а то й спинявся на хвилинку – то біля гаю десь, то біля камінного мамая на степовій могилі, та й скидав шапку-бирку, схиляв голову, бо скільки ж товариства полягло в минулій війні – там і тут, та й скільки люду в цій новій поляже, в новій війні, сліди якої він уже бачив зараз: поминаючи ниви, села і сади, слободи й замки, він здибував усе частіше дими, пожарища, забитих коней, свіжу кров.

      І він, як те завше й бувало в горі, витягав з рота коротеньку зіньківку, що сипала приском на вітер, витягав з рота люлечку і щось таке співав та й співав, і хай не здивує читач, коли в цій книзі всі співатимуть, – такий уже ми є народ співучий.

      Та й чи не всі в цій книзі, яка почнеться зараз (після не дуже й довгого пролога), чи не всі тут і казки казатимуть, бо такий він уже удався, наш народ-мрійник, бо така вже вона мислиться мені, оця напоєна піснями й пойнята казками книга!

      64

      Тож Козак Мамай співав якоїсь пісні, що тут же й складалася, тут же за вітром і губилася – в льоті прудкому чорного, як березовий вугіль, білохвостого та сивогривого коня.

      Він співав завжди і всюди, наш Козак Мамай: у горі, в радості, в роботі, в роздумі.

      Заспівав і тепер:

      Ой я зроду бурлакую,

      Просто неба я ночую…

      Хтів би в хаті ночувати,

      Та ні жінки, ані хати

      Не здобувся я…

      Доленько моя!

      Мав би хату, мав би жінку,

      Колихав би я дитинку, —

      Та