Все, що я хотіла сьогодні…. Ірен Роздобудько

тоді?…

      …під ногами я побачила сходинку під'їзду.

9 годин 15 хвилин

      …сходинку під'їзду…

      Хтось розчинив переді мною рипучі двері. Запахло сирістю. М'яко заколихався ліфт.

      Квартира була простора і, на диво, чиста, хоча я чекала побачити щось набагато гірше, як у кінострічках, – небезпечне лігво чи кубло із вицвілими прокуреними фіранками.

      Я взагалі не люблю бувати в чужих помешканнях, почуваюсь там незатишно. Особливо коли запрошують малознайомі люди – колеги Вадима, наприклад. Ніколи не знаю, що мені робити в чужих помешканнях. Зазвичай Вадим потім розповідає мені, які там були меблі і який гарний краєвид відкривався з балкона.

      – Проходь, – сказав Марек. – Туалет – там, кухня – ось…

      Хлопці розбрелися по кімнатах. Десь там залунала музика. Сюр провів мене на кухню.

      – Давай, роби яєчню, а я поки наріжу ковбаси… – сказав він.

      На гарячу пательню я вилила десяток яєць. Вони зашкварчали і рівненько вляглись одне біля одного, мов десять сонць в озері з білих хмар. Дуже мальовничо вийшло.

      Коли ми з Сюром занесли їжу до кімнати – там на столі вже стояли батареї з пляшок. Лунала музика. Багатодітний Саньок спав на дивані, решта радісно загули і почали хапати яєчню – просто зчищати, хто скільки встиг, на свої тарілки. Зовсім неінтелігентно.

      Марек налив мені вина:

      – Пий, мала, їж, у нас іще купа справ…

      Звісно, подумала я.

      А ще подумала: цікаво, як усе почнеться? Тобто… ну… навіщо вони привели мене сюди.

      Я не сказала, що більше не можу, – і випила.

      А потім, майже відразу, побігла до туалету – я ж зранку нічого не їла!

      Коли повернулась, атмосфера була розслабленою. Дивно – я ще ніколи не бачила, щоб люди ось так проводили час. Вони навіть ні про що не говорили, так, ліниво про щось перемовлялися…

      Сюр хитро поглядав на мене. Потім, кивнувши на сплячого Санька, раптом сказав:

      – Відпочиває перед роботою. Щоб руки не тремтіли…

      – Він – водій чи контролер? – запитала я.

      – Саньок – найкращий транспортний «щипач»…

      – Хто?

      – Не знаєш? – здавалося, він був дуже задоволений моїм невіглаством. – «Щипач», кишеньковий злодій. Так виріже гаманець, що не відчуєш!

      Певно, він чекав, що я роззявлю рота або злякаюсь.

      – А ти ж тоді хто? – запитала я.

      – Ніхто. Ми просто разом – зі школи.

      – Він – крадій? – Я з огидою поглянула на Санька.

      Колись у мене вирізали гаманець. Тоді я навіть написала листа до газети із пропозицією саджати крадіїв у клітки, які стояли б прямо на зупинках, – щоб усі бачили і плювали. Така була новаторська пропозиція. Мій лист навіть надрукували в розділі «Громадянська позиція». Я ненавиджу злодіїв.

      А тепер, коли світ для мене перевернувся і зменшився, – ось дивлюсь, як він спить, роззявивши рота, з якого тече довгою ниткою слина.

      – Навіщо він це робить? – запитала я.

      – А що йому ще робити? Саньок