Все, що я хотіла сьогодні…. Ірен Роздобудько

і останній.

      Від цієї думки мене знову пересмикнуло, а серце затріпотіло так, ніби у мене під плащем на грудях заворушився вкрадений білий голуб. Я аж притисла його рукою.

      Переді мною, мов перед казковим лицарем, лежали три дороги. Перша вела до тролейбусної зупинки, звідки я й прийшла сюди годину тому. Друга була широкою алеєю, що десь далеко переходила в паркову лісосмугу. Третя закільцьовувалась майданчиком із кіосками і генделиками місцевого районного ринку.

      Звісно, мені треба йти першою дорогою. І якомога швидше, адже тролейбус іще стояв на зупинці і я могла встигнути влізти в нього. Але я стояла і міркувала про те, чого в моєму житті бракувало – такого, що вимагало б негайного здійснення. От просто тут, не сходячи з місця.

      Я майже фізично відчула, як нещасні молекули двох кубів моєї крові шалено завирували у пробірці – десь там, на третьому поверсі, в лабораторії лікарні, в якому-небудь глухому боксі для збереження аналізів. Ці два куби, яким випала доля засвідчити мій життєвий крах, були ще живі та кликали до бою!

      Але що міг означати цей вираз – «на всю котушку»? Що?

      В дитинстві – та навіть в юності – мені не дозволяли купувати у тіток на вулиці пиріжки з рисом. Це в нашій родині вважалося поганим тоном.

      Пам'ятаю, як мені шалено кортіло зробити це хоч колись. Але я ніколи цього не робила, навіть тоді, коли батьки вже не стежили за моєю поведінкою і я мала власні гроші.

      Але це табу лишилося на все життя. За ним потяглися й інші. Наприклад, спідниця має прикривати коліна – так хотіла бабуся. Не можна запізнюватися, не можна позіхати, не можна їсти руками, не можна цілуватися з хлопцем у перший вечір знайомства, не можна голосно реготати, не можна випивати (хіба що трохи і лише доброго червоного вина), не можна палити… Це перше, що спало на думку.

      Таких «не можна» було не менше сотні. В принципі, я була з усім цим цілком згодна. Бо все це було правильно. Неправильним був лише цей клаптик паперу, який мені видали в лікарні.

      А якщо це так, то… то на біса мені ця правильність?

      Що вона дала мені? Що я маю з того, чим би могла пишатися?

      Або ні, не так: що вона дала мені такого, про що я можу згадати із задоволенням – особистим задоволенням?

      Чи здійснила я хоча б одну зі своїх мрій? Ой, подумала я, а чи були вони в мене взагалі?

      Ну от, я все своє свідоме життя мріяла про… лінзи. Уявіть собі: про звичайні лінзи, аби не ходити в окулярах, через які в школі, в початкових класах, мене дражнили.

      Коли я сказала про це Вадику, він засміявся: мовляв, це зайві витрати і купа незручностей. І взагалі, «кому ти хочеш сподобатись?!»

      Тепер мені ці лінзи дійсно ні до чого…

      Тобто навіть якщо я зараз куплю їх і поставлю – чи буде це тим, що називається «на всю котушку»?

      Господи, як же смішно!

      Останнє прохання засудженого до страти: з'їсти біфштекс і випити кави!

      Я поглянула вперед, шукаючи якоїсь підказки.

8 годин 40 хвилин

      …поглянула вперед…

      Там, під велетенською парасолею, розташувався генделик.

      Він уже працював.

      Десяток