Все, що я хотіла сьогодні…. Ірен Роздобудько

я з тих, кого називають «чистоплюї», – стерильна і порожня.

      Як білий папір, на якому нічого не написано, крім двох літер – «М. М.». Та ще – я впевнена! – мої літери виписані каліграфічним відмінницьким почерком.

      – То як? Підеш? – знову перепитав Сюр.

      – Авжеж! – сказала я і припалила від вогника сигарету… з іншого кінця – там, де був фільтр. Він засмердів. Сюр засміявся. Я також.

      Авжеж, піду, якщо я вирішила прожити цей день так, ніби у мене в кишені не лежала та довідка.

      Точніше – саме через те, що вона там лежала…

      – Тоді ходім за наш столик.

      Він галантно простягнув мені руку. Я розчавила в собі жах перед незнайомою чоловічою компанією – він тривав усього одну секунду: «зґвалтують і вб'ють!» – і підвелась.

      Я була Ія.

      А Ія могла бути будь-якою. Якою завгодно!

      Сміливою.

      Розпусною.

      Загадковою.

      Легковажною.

      До того ж жоден із цих хлопців не був схожий на Вадима.

      Адже Вадим – то іронічна стриманість, охайність, виваженість, трохи закопилені губи. Я завжди боялася розчарувати його ось такою поведінкою.

      Але підозрювала, що якби я була не я – інша, не знайома йому жінка, – він не був би проти її легковажності й цієї посмішки, яка час від часу з'являлась у мене на вустах невідомо звідки. Може, я підгледіла її в якомусь кінофільмі…

      …Саньок увесь час віртуозно крутив між пальцями зубочистку, Рудий дійсно був рудим, із метушливими невпевненими рухами – певно, його зацькували в дитинстві кольором волосся, Бляха повторював своє прізвисько через кожне слово і тим цілком виправдовував його. Марек мовчав і дивився на мене чорними очима.

      Я не можу витримувати таких поглядів.

      І тому я шукала розради в балакучому і привітному Сюрі.

      Він збігав до віконця і приніс пляшку портвейну.

      Я не п'ю…

      Точніше, не пила такого вина ніколи.

      Я не люблю солодких вин.

      Але Ія залюбки вжарила півсклянки…

      І все стало легко і просто. І закортіло сміятися. Просто голосно сміятися, випустити з-під тугої гумки «кінський хвіст» (що я і зробила), розстебнути плащ і поглянути просто у вічі Мареку й не злякатися того, що вони такі непроникні, мов камінь агат.

      – Ну що – ходімо? – спитав він.

      Я (Ія!) ледь звелася зі стільця. Сюр подав мені руку, і я вчепилася в неї.

      Буфетниця виглядала з вікна, мов пампушка з печі, і груди її, що лежали на прилавку, теж були як пампушки…

      Не знаю, скільки ми йшли, – я трималася за Сюра і дивилась, як під ногами тече земляна стежка, потім – асфальт, потім – бруківка і знову – земляна стежка.

      Тільки відчувала запах лісу.

      На стежці сиділа велика ворона із горішком у кумедно розкритому дзьобі.

      – Ти бачила коли-небудь, як ворони лущать горішки? – несподівано запитав Марек.

      – Hi…

      – Ворони – мудрі, – сказав він. – Тут їх повно, і я за ними спостерігаю. Вони підкладають горіх на шосе і чекають, поки по ньому проїде машина