Все, що я хотіла сьогодні…. Ірен Роздобудько

не так.

      Що за банальщина в таку врочисту мить?!

      Я обережно поставила ногу в блакитну калюжу, ніби вже ступила на небо, – і поверхня задрижала під нею, вкрилася дрібним золотим тремтінням, мов я наступила на невідому живу субстанцію.

      Цікаво, чи стану я такою субстанцією… після? Адже ми вчили закон колообігу в природі: ніщо не стає нічим, вода випаровується із землі, повертається на небо, стає хмарою, з хмари ллється дощ… Одне слово, у мудрої природи все до ладу.

      Ну добре, я випаруюсь, піднімуся нагору, побачу, що там є – за блакитною стелею, де танцюють янголи, потім упаду дощем – можливо, ось у таку калюжу, – потім стану квіткою, травою чи деревом.

      Непогана перспектива.

      І навіть дуже добра. Але…

      Але! Так, я поки що була такою собі М. М., яких багато в телефонних довідниках. Всі ці М. М. ходять до школи, до інститутів, виходять заміж, їздять на відпочинок до моря чи лісу, платять за квартиру, готують борщ чи вареники, збирають гроші на італійське взуття чи автомобіль, часом кокетують із незнайомцями, п'ють каву, балакають по телефону з подругами, просуваються службовими сходинками, клеять шпалери, нарощують нігті, роблять модні зачіски і таке інше. Потім вони плетуть светри і дивляться серіали, збирають фотоальбоми чи диски з фотографіями, на котрих зафіксоване все це – все, що називається їхнім життям. Але…

      Але! Якщо припустити, що кожне М. М. (чи будь-яка інша абревіатура) – жива істота, що рухається, дихає і щохвилинно несподіваним, незбагненним чином може припинити своє існування, – чи справедливо те, що ми завжди вчиняємо так, як треба, і зрідка (навіть – ніколи!) – так, як нам хочеться?!

      Звісно, є такі щасливці, що чхають на все і можуть пройтися вулицею на руках. Але їх мало. У більшості – це такі, як я. Абревіатура.

      І вони про це не думають – просто… Їздять на відпочинок до моря чи лісу – платять за квартиру – готують борщ чи вареники – збирають гроші на італійське взуття чи автомобіль – кокетують із незнайомцями – п'ють каву – балакають по телефону з подругами…

      І таке інше.

      Доки не трапляється ось така (чи подібна) халепа. І тоді ти думаєш про колообіг, про живий сік, що лише одну мить – перед тим як стати оцтом, а потім – алкоголем – рветься назовні з закоркованих пляшок…

      – Дівчино, ви стоїте в калюжі… – почулося мені.

      Я подякувала і трохи відступила.

      Я розсердилася, що мені не дали додумати цю важливу думку.

      Я боялася, що втрачу її прямо тут, у цій калюжі.

      Адже я не звикла думати про такі речі. Дивно, але думка не зникла…

8 годин 20 хвилин

      …не зникла…

      Абревіатура! Я була абревіатурою.

      Звісно, на плиті, яку замовить Вадим, напишуть щось гарне. Але що насправді відбулося за ці двадцять сім?! Народилась – вчилася – працювала – одружилась…

      Щоправда, багато реготала з себе.

      І одного разу злетіла на парашуті над морем в Криму за 25 гривень.

      Невже більше нічого не було? Лише стримані бажання. Причому – досить помірковані. Адже я не мріяла