Все, що я хотіла сьогодні…. Ірен Роздобудько

його навпіл і смикнувши в різні боки.

      – І подумав, що я тебе десь бачив. Ти в кіно не знімаєшся?

      – А в тебе немає дотепнішого способу знайомства? Ні. Не знімаюсь.

      – А що я такого сказав? Ти схожа на одну тьолку… Забув, як кіно називається… Щось про школу… Так там була така сама білявка в окулярах. З хвостом.

      – Між іншим, я закінчила школу сто років тому. А тепер працюю. І думаю: ви тут зранку байдики б'єте – мабуть, веселе життя?

      – А в тебе, мабуть, нудне?

      – Слухай, я вже збиралася йти…

      – Куди?

      – Не знаю. Просто йти звідси.

      – Тобто тобі байдуже куди?

      Я замислилася лише на мить…

      – Так…

      – А як тебе звати?

      Мені давно подобалося коротке і дивне ім'я – Ія.

      – Ія… – сказала я.

      – Як? І-я? Що це за ім'я?

      – Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса – Ія Савіна. Вона ще в «Дамі з собачкою» грала – в старому кіно. Не бачив?

      – Я бачив «Гараж». Знаю таку.

      – Ну от. Я теж – Ія.

      – Класно. А я – Сюр.

      – Що за дурня?

      – Сюр. Так мене звуть. Це – перші літери мого імені та прізвища. По-моєму, нормально. А там, – він кивнув у бік хлопців, – Саньок, Бляха, Рудий та Марек. Ми тут завжди пиво п'ємо.

      – А що потім?

      – О! Потім – різне. Часом усі розходяться. Купа справ! У Санька – родина. Малим близнюкам по два роки – треба працювати. Вони вже зараз жеруть по три тарілки макаронів. Саньок у нас на транспорті працює…

      – Контролером?

      – Майже… Бляха та Рудий у нас грамотні. Вчаться. У Марека хата – закачаєшся. Бляха щойно з Узбекистану повернувся. Відмічаємо.

      – А ти?

      – А я… ось тут із тобою балакаю.

      – Навіщо?

      – По-перше, ми тебе тут ніколи не бачили.

      – А що, це якесь особливе місце?

      – А ти не знаєш?

      – Знаю, – чомусь сказала я.

      Сьогодні в мене був особливий день – чому б мені, як Алісі з Дивокраю, не опинитися в особливому місці? Я посміхнулася самій собі. Він сприйняв мою посмішку по-своєму.

      – Ти вмієш робити якусь жрачку? – запитав він.

      – Яку саме?

      – Ну, хоча б яєчню?

      – Нема питань!

      – Тоді пішли!

      – Куди?

      – Куди-куди. До Марека. Я ж сказав – ми зараз туди йдемо відмічати повернення. Зробиш нам жрачку. Підеш?

      Ну от. Тепер можна встати і розпрощатися, подумала я. Заведуть – зґвалтують і вб'ють. «Хата» – це, певно, «хаза», «малина».

      – Та ти не бійся, – сказав Сюр, побачивши що я трохи знітилася. – Не будь такою нудною. Ми ж – свої!

      Оце так. Виявляється, у мене з'явилися «свої».

8 годин 55 хвилин

      …свої?…

      Я не багата на друзів. А якщо відверто – зовсім їх не маю.

      Була подруга в школі, з якою нас об'єднувало одне – огида до власної зовнішності! Саме так. На цьому ми і зійшлися. Хоча раніше сиділи в різних кінцях класу.

      Просто одного разу на фізкультурі в роздягальні вона поглянула на мене і зітхнула: