Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

зуби. – Жив! Жив! – закричав він. – За два тижні ми пережили тут шість повітряних нальотів, чуєте, ви, фронтовик! А ви, сучі сини, б’єте там байдики! Здорові собі, нівроку, зразу видно! А моя дружина? Отут… – Він показав на будинок, біля якого вони стояли. – Хто її відкопає? Ніхто! Мертва! «Немає рації, – кажуть рятувальні команди. – Завалені терміновою роботою». Розвели достобіса всяких лайняних паперів, бюро, задрипаних керівників, і всіх треба рятувати. – Він нахилив до Гребера своє худе обличчя. – Знаєте що, солдате? Ніколи нічого не второпаєш доти, доки сам не вип’єш гіркої! А коли нарешті второпаєш, буває надто пізно. Отаке-то, фронтовику! – Він сплюнув. – Ви хоробрий солдат з іконостасом на грудях! Вісімнадцятий номер там, насподі. Де оце саме копають.

      Гребер відійшов від чоловіка. «Де оце саме копають, – думав він. – Де оце саме копають! Це неправда! Зараз я прокинусь і опинюся в бункері або в погребі якого-небудь російського села, поруч залається Іммерман, Мюкке, Зауер. Це Росія, а не Німеччина, Німеччина ціла, вона в безпеці, вона…»

      Він почув вигуки, скрегіт лопат, потім побачив людей на руїнах, що дотлівали. На вулиці з пошкодженого водогону лилася вода. Вона тьмяно блищала при світлі затінених лампочок.

      Він зіткнувся з якимось чоловіком, що віддавав накази.

      – Це вісімнадцятий номер?

      – Що? Ану, забирайтеся геть! Що вам тут потрібно?

      – Я шукаю своїх батьків. У вісімнадцятому. Де вони?

      – Чоловіче, звідки мені знати? Я що, Бог?

      – Їх урятували?

      – Запитайте в іншому місці. Це не наше діло. Ми лише відкопуємо.

      – А тут є завалені?

      – Звичайно. Гадаєте, ми копаємо для розваги? – Чоловік повернувся до колони. – Припинити роботу! Тихо! Вільмане, постукайте!

      Робітники порозгинали спини. Це були люди в светрах, у білих сорочках із брудними комірцями, у старих комбінезонах, люди в солдатських штанях і цивільних піджаках. Усі в грязюці, обличчя мокрі від поту. Один із них став серед руїн навколішки і почав щось вистукувати молотком по трубі, що стирчала із землі.

      – Тихо! – гукнув старший групи.

      Запанувала тиша. Робітник із молотком припав вухом до труби. Чути було, як дихають люди й обсипається штукатурка. Здалеку долинало гудіння санітарних та пожежних машин. Чоловік знову постукав. Потім підвівся.

      – Вони ще відповідають. Стукають частіше. Мабуть, їм уже бракує повітря.

      Він швидко постукав кілька разів у відповідь.

      – Швидше, – гукнув старший. – Далі! Тут, праворуч! Треба спробувати вставити трубу, щоб дати їм повітря.

      Гребер усе ще стояв біля нього.

      – Це бомбосховище?

      – Звичайно. Що ж іще? Хто б там, по-вашому, стукав, якби не було бомбосховища?

      Гребер проковтнув клубок у горлі.

      – Там люди з цього будинку? Черговий протиповітряної оборони сказав мені, що тут уже ніхто не жив.

      – Той ваш черговий просто йолоп. Там під землею люди, вони стукають, і для нас цього досить.

      Гребер зняв свій ранець.

      – У мене