Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

вчора ж була середа.

      – Ти як гадаєш, удасться нам де-небудь роздобути кави?

      – А певно.

      Тут усе лишилося так, як колись. Дехто з відпускників подіставав із ранців хліб і почав жувати. Гребер вирішив почекати; йому хотілося з’їсти свій хліб із кавою. Пригадався сніданок удома, ще до війни. Мати стелила біло-голубу квітчасту скатертину й подавала до кави мед, булочки та гаряче молоко. Співала канарка, і літнє сонце осявало герань на вікні. Він, бувало, часто зривав її темно-зелені листки, розминав між пальцями і, вдихаючи незвичайний, міцний аромат, думав про далекі, чужі країни. Чужих країн тепер він надивився вдосталь; але не так, як тоді мріяв.

      Гребер знову подивився у вікно. Раптом у нього з’явилася впевненість. Біля залізниці стояли сільськогосподарські робітники й дивились на поїзд. Серед них були й жінки в хустинках. Унтер-офіцер відчинив вікно й привітно помахав рукою. Ніхто йому не відповів.

      – Не хочете – не треба, гнойовики, – буркнув унтер-офіцер розчаровано.

      Кількома хвилинами пізніше показалося інше поле й люди на ньому, і він знову помахав рукою. Але цього разу далеко висунувся з вікна. І зараз йому ніхто не відповів, хоча всі попідводилися із землі й дивилися на поїзд.

      – За кого ми тільки воюємо? – роздратовано промовив унтер-офіцер.

      – Очевидно, то полонені або іноземні робітники.

      – Але ж між ними чимало жінок. Вони ж могли принаймні помахати?

      – Можливо, то росіянки. Або польки.

      – Дурниці. Вони зовсім не схожі.

      – Ми їдемо санітарним поїздом, – мовив лисий. – Кого ж тут вітати?

      – Бидло, – зробив висновок унтер-офіцер. – Гноєчисти й доярки. – Він рвучко зачинив вікно.

      – У Кельні люди інші, – сказав слюсар.

      Поїзд їхав далі. Години дві він простояв у якомусь тунелі. Світла не було, і кругом стояла непроглядна пітьма. Щоправда, вони звикли жити під землею, але через якийсь час тунель усе-таки став їх пригнічувати.

      Закурили. Яскраві вогники сигарет мерехтіли в темряві, нагадуючи світлячків.

      – Мабуть, поламався паровоз, – обізвався унтер-офіцер.

      Вони прислухались. Літаків не чути було. Вибухів також.

      – З вас хто-небудь бував у Ротенбурзі? – поцікавився слюсар.

      – Кажуть, це старовинне місто, – мовив Гребер.

      – Ти в ньому бував?

      – Ні. А ти?

      – І я ні. Що мені там робити?

      – Тобі поїхати б у Берлін, – сказав чоловік-миша. – Відпустку дають лише раз. А в Берліні є що подивитися.

      – Для Берліна в мене немає грошей. Де там жити? У готелі? Я хочу до своєї сім’ї.

      Поїзд рушив.

      – Нарешті, – відгукнувся бас. – Я вже думав, що нас тут поховають.

      Крізь сутінки пробилося сіре світло. Потім воно стало яскравішим, і знову відкрився ландшафт. Він видався їм кращим, ніж будь-коли. Усі товпилися коло вікон. Надвечір’я було немовби напоєне вином. Їхні очі мимоволі