Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

в усі боки, але скоро опам’ятався і подався назад. Упав, обдер коліна, сповз по купі уламків на вулицю й побіг до будинку, де пропрацював цілу ніч.

      – Це не вісімнадцятий! Вісімнадцятий там! Ходімте! Допоможіть мені розкопати!

      – Що? – перепитав старший, випростуючись.

      – Це не вісімнадцятий! Мої батьки там.

      – Де?

      – Там! Швидше!

      Чоловік подивився в той бік, куди показував Гребер.

      – Це сталося вже давно, – мовив він м’яко й обережно. – Надто пізно, солдате. Ми мусимо розбирати далі ці руїни.

      Гребер скинув із плечей ранець.

      – Там же мої батьки! Ось! У мене є речі, харчі. Трохи грошей…

      Старший подивився на нього червоними запаленими очима.

      – А ті, що лежать тут, нехай пропадають?

      – Ні, але…

      – Отож-то! Тут ще є живі.

      – Можливо, ви зможете пізніше…

      – Пізніше! Ви що, не бачите, що люди від утоми падають з ніг?

      – Я ж тут працював цілу ніч. Могли б і ви мені…

      – Чоловіче, – раптом сердито сказав старший, – майте розум! Адже ритися там – безглуздя! Невже ви не розумієте? Ви ж навіть не знаєте, чи є там живі. Мабуть, немає, інакше ми б щось почули.

      Він узяв свою кирку. Гребер стояв непорушно й дивився на спини людей, що працювали. Бачив ноші, які стояли поруч. Бачив двох санітарів, котрі їх принесли. Вода з розбитого водогону затопила вулицю. Гребер відчував, як його полишають останні сили. Він ще хотів допомогти цим людям, але більше не міг. Ледве пересуваючи ноги, рушив туди, де колись стояв будинок номер вісімнадцять.

      Він зупинився перед руїнами. Знову заходився був розбирати каміння, але невдовзі опустив руки. Це була марна робота. Після того як він розчистив биту цеглу, з’явились металеві балки, бетон, залізобетон. Будинок споруджувався на совість, і тепер до його руїн нелегко було навіть підступитися. «А може, батькам справді пощастило врятуватися, – думав він. – Може, їх евакуювали? Можливо, вони живуть у якому-небудь селі на півдні Німеччини? Чи в Ротенбурзі? Може, вони спокійно сплять собі в ліжках? Мамо! Я порожній, спустошений. У мене немає більше голови, я став безплотний».

      Він сів біля сходів. «Драбина Якова, – думав він. – Про що там ішлося? Здається, про мотузяну драбину, котра вела на небо. І про ангелів, які нею піднімалися і спускалися. Але де ті ангели тепер? Обернулися літаками. Де все це? Де земля? Невже навкруги самі могили? І я копав ті могили, безліч могил. Чому я тут? Чому ніхто не допомагає мені? Я бачив тисячі руїн. Але по-справжньому не бачив жодної. Сьогодні я побачив їх уперше. Лише сьогодні. Ці не такі, як інші! Чому я не лежу під ними? Моє місце там…»

      Запанувала тиша. Віднесли останні ноші. Місяць підбився вище, його серп звисав над самісіньким містом. Знову з’явився кіт. Він довго спостерігав за Гребером. Його очі в примарному світлі іскрилися зеленим вогнем. Кіт обережно