Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

Читать онлайн.
Название Час жити і Час помирати
Автор произведения Еріх Марія Ремарк
Жанр Книги о войне
Серия
Издательство Книги о войне
Год выпуска 1954
isbn 978-966-14-9125-9, 978-966-14-9580-6, 978-966-14-9584-4, 978-966-14-9583-7, 978-966-14-9582-0, 978-966-14-9581-3



Скачать книгу

перепитав колишній слюсар. – Чому?

      – Ви що, чоловіче, збожеволіли? Хто тут запитує? Ви чи начальство?

      Підійшов капітан і щось шепнув офіцерові на вухо, Той кивнув.

      – Відпускникам, що їдуть у Гамбург і Ельзас, вийти зі строю! – скомандував голосно потім.

      Ніхто не вийшов.

      – Усім, хто з Рейнської області, залишитися! Решта – ліворуч, кроком руш! Одержувати подарунки на батьківщину.

      Вони знову стояли на вокзалі. Через деякий час підійшли ті, що з Рейнської області.

      – Що там трапилося? – запитав бас.

      – Ти ж чув!

      – У Кельн не можна? Куди ж ти тепер?

      – У Ротенбург. У мене там сестра. Але що мені робити в Ротенбурзі? Я мешкаю в Кельні. Що сталося в Кельні? Чому мене не пускають у Кельн?

      – Увага! – попередив хтось, угледівши двох есесівців, що прорипіли чобітьми повз них.

      – Плювати я на них хотів! До чого мені Ротенбург? Де моя сім’я? Вона була в Кельні. Що там скоїлося?

      – Можливо, твоя сім’я також у Ротенбурзі?

      – Вони там не будуть. Там немає де жити. До того ж моя дружина й сестра не можуть одна одну терпіти. Що трапилося в Кельні?

      Слюсар запитливо дивився на інших. На його очах виступили сльози. Товсті губи тремтіли.

      – Чому вам можна додому, а мені ні? Після всього, що я пережив. Що трапилося? Що з моєю дружиною й дітьми? Старшого звати Георгом. Йому одинадцять років. Га?

      – Слухай-но, – обізвався бас. – Ти нічого не вдієш. Пошли дружині телеграму. Хай приїде до Ротенбурга. А то ти її взагалі не побачиш!

      – А дорога? Хто їй оплатить дорогу? І де вона житиме?

      – Коли тобі не можна в Кельн, то й дружину не випустять із Кельна, – сказав чоловік-миша. – Це точно. Такий порядок.

      Слюсар роззявив рота, але нічого не сказав. Лише по хвилі запитав:

      – Чому не випустять?

      – А ти сам поміркуй.

      Слюсар озирнувся довкола. Він переводив погляд з обличчя на обличчя.

      – Невже всьому кінець? Це ж неможливо!

      – Ти ще радій, що тебе одразу ж не відіслали назад, на фронт, – сказав бас. – Могло й таке статися.

      Гребер слухав мовчки. Він відчував, як його трясе лихоманка, але не від морозу, а від холоду всередині. Щось примарне, невловиме поставало перед ним, воно давно вже блукало навколо, не давалось у руки, зникало і з’являлося знов, зазирало в очі, мало сотні невиразних облич і було водночас безлике. Він поглянув на рейки. Вони вели на батьківщину, там була надія, тепло, мати, мир – усе, що в нього залишилося. І ось оте невловиме, здавалось, прокралося слідом за ним, зловісно дихало поряд, і його не можна було позбутися.

      – Відпустка, – гірко мовив солдат із Кельна. – Оце така в мене відпустка? Що ж тепер?

      Усі дивилися на нього й нічого більше не відповідали. Так наче раптом помітили, що в чоловіка якась інфекційна хвороба.