Название | Час жити і Час помирати |
---|---|
Автор произведения | Еріх Марія Ремарк |
Жанр | Книги о войне |
Серия | |
Издательство | Книги о войне |
Год выпуска | 1954 |
isbn | 978-966-14-9125-9, 978-966-14-9580-6, 978-966-14-9584-4, 978-966-14-9583-7, 978-966-14-9582-0, 978-966-14-9581-3 |
– Ви що, чоловіче, збожеволіли? Хто тут запитує? Ви чи начальство?
Підійшов капітан і щось шепнув офіцерові на вухо, Той кивнув.
– Відпускникам, що їдуть у Гамбург і Ельзас, вийти зі строю! – скомандував голосно потім.
Ніхто не вийшов.
– Усім, хто з Рейнської області, залишитися! Решта – ліворуч, кроком руш! Одержувати подарунки на батьківщину.
Вони знову стояли на вокзалі. Через деякий час підійшли ті, що з Рейнської області.
– Що там трапилося? – запитав бас.
– Ти ж чув!
– У Кельн не можна? Куди ж ти тепер?
– У Ротенбург. У мене там сестра. Але що мені робити в Ротенбурзі? Я мешкаю в Кельні. Що сталося в Кельні? Чому мене не пускають у Кельн?
– Увага! – попередив хтось, угледівши двох есесівців, що прорипіли чобітьми повз них.
– Плювати я на них хотів! До чого мені Ротенбург? Де моя сім’я? Вона була в Кельні. Що там скоїлося?
– Можливо, твоя сім’я також у Ротенбурзі?
– Вони там не будуть. Там немає де жити. До того ж моя дружина й сестра не можуть одна одну терпіти. Що трапилося в Кельні?
Слюсар запитливо дивився на інших. На його очах виступили сльози. Товсті губи тремтіли.
– Чому вам можна додому, а мені ні? Після всього, що я пережив. Що трапилося? Що з моєю дружиною й дітьми? Старшого звати Георгом. Йому одинадцять років. Га?
– Слухай-но, – обізвався бас. – Ти нічого не вдієш. Пошли дружині телеграму. Хай приїде до Ротенбурга. А то ти її взагалі не побачиш!
– А дорога? Хто їй оплатить дорогу? І де вона житиме?
– Коли тобі не можна в Кельн, то й дружину не випустять із Кельна, – сказав чоловік-миша. – Це точно. Такий порядок.
Слюсар роззявив рота, але нічого не сказав. Лише по хвилі запитав:
– Чому не випустять?
– А ти сам поміркуй.
Слюсар озирнувся довкола. Він переводив погляд з обличчя на обличчя.
– Невже всьому кінець? Це ж неможливо!
– Ти ще радій, що тебе одразу ж не відіслали назад, на фронт, – сказав бас. – Могло й таке статися.
Гребер слухав мовчки. Він відчував, як його трясе лихоманка, але не від морозу, а від холоду всередині. Щось примарне, невловиме поставало перед ним, воно давно вже блукало навколо, не давалось у руки, зникало і з’являлося знов, зазирало в очі, мало сотні невиразних облич і було водночас безлике. Він поглянув на рейки. Вони вели на батьківщину, там була надія, тепло, мати, мир – усе, що в нього залишилося. І ось оте невловиме, здавалось, прокралося слідом за ним, зловісно дихало поряд, і його не можна було позбутися.
– Відпустка, – гірко мовив солдат із Кельна. – Оце така в мене відпустка? Що ж тепер?
Усі дивилися на нього й нічого більше не відповідали. Так наче раптом помітили, що в чоловіка якась інфекційна хвороба.