Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

пішов пероном. Він був новий, із свіжих дощок. Раніше Греберу ніколи не доводилося тут бувати. Розшукав автобус.

      – Ви їдете у Верден? – запитав водія.

      – Так.

      – А хіба поїзд уже не йде через місто?

      – Ні.

      – Чому?

      – Тому, що доходить лише сюди.

      Гребер подивився на чоловіка і зрозумів, що розпитувати далі марна річ. Все одно нічого не доб’єшся. Він повільно заліз в автобус. У кутку ще було вільне місце. Надворі стемніло. У пітьмі поблискували, очевидно, свіжопокладені рейки. Вони вели в напрямку міста. Поїзд уже переформували. Гребер забився в куток. «Можливо, вокзал перенесли з метою безпеки», – невпевнено подумав він.

      Автобус рушив. Це була стара тарадайка на поганому бензині. Мотор чмихав. Їх обігнало кілька мерседесів. В одному сиділи офіцери вермахту, в двох інших – офіцери СС. Пасажири автобуса провели їх очима. Усі мовчали. Усю дорогу в автобусі майже не говорилось. Лише чиясь дитина сміялася, граючись у проході. Це була дівчинка років двох, білява, з голубим бантом у косах.

      Гребер побачив перші вулиці. Були вони неушкоджені. Він полегшено зітхнув. Протарабанивши ще кілька хвилин, автобус зупинився.

      – Виходьте! Усі!

      – Де ми? – запитав Гребер сусіда.

      – На Брамшештрасе.

      – Ми що, далі не поїдемо?

      – Ні.

      Чоловік вийшов. Гребер рушив слідом.

      – Я у відпустці, – пояснив він. – Вперше за два роки.

      Він мусив сказати це хоч кому-небудь. Чоловік подивився на Гребера. У нього був свіжий шрам на чолі й бракувало двох передніх зубів.

      – Де ви мешкаєте?

      – Гакенштрасе, вісімнадцять.

      – Це в старому місті?

      – На межі. Ріг Луїзенштрасе. Звідти видно церкву святої Катарини.

      – Так, так… – Чоловік звів очі на темне небо. – Ну, то ви знаєте дорогу.

      – Авжеж. Хіба таке забувається?

      – Звичайно, не забувається. На все добре!

      – Дякую.

      Гребер рушив по Брамшештрасе. Дорогою розглядав будинки. Вони стояли цілі. Він дивився на вікна. У жодному з них не світилося. «Протиповітряна оборона, – промайнуло в нього, – нічого дивного». Це виглядало по-дитячому, але, правду кажучи, він не чекав, що місто буде затемнене; він сподівався, що воно сяятиме вогнями. А проте це слід було передбачити. Він швидко йшов вулицею. Побачив булочну, в якій не було хліба. У вітрині стояло кілька паперових троянд у скляній вазі. Поминув бакалію. У вітрині лежала гора пакетів, але всі вони були порожні. Потім порівнявся з лавкою лимаря. Гребер згадав її. Раніше за вітриною красувалося опудало гнідого коня. Він заглянув усередину. Кінь був на місці, а перед ним, задерши голову, немовби гавкаючи, так само стояло опудало чорно-білого тер’єра. На мить він затримався біля вікна, яке за всі ці роки зовсім не змінилося, немовби нічого й не сталося. Потім пішов далі. Він раптом відчув себе вдома.

      – Добрий вечір, – привітався до якогось незнайомого, що стояв