Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

весело щебетали й мостили гніздо зяблики.

      Гребер поглянув на годинник. Час було йти до ратуші.

      Віконця для довідок про тих, що пропали безвісти, були нашвидкуруч збиті зі свіжих дощок. Їх ще не встигли пофарбувати, і вони пахли смолою і лісом. В одній половині приміщення обвалилася стеля, Тепер столяри клали там балки і стукотіли молотками. Навколо стояли люди і чекали мовчки й терпляче. За віконцями сиділи однорукий службовець і дві жінки.

      – Прізвище? – запитала жінка в крайньому віконці праворуч. У неї було широке пласке обличчя, а в злиплому волоссі красувався червоний шовковий бант.

      – Гребер. Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар. Гакенштрасе, вісімнадцять.

      – Як? – Жінка приклала до вуха руку.

      – Гребер, – повторив Гребер голосніше, пересилюючи стукіт молотків. – Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар.

      Службовка почала гортати папери:

      – Гребер, Гребер.

      Вона водила пальцем по колонках прізвищ і раптом спинилась.

      – Гребер, є. А як звати?

      – Пауль і Марія.

      – Як?

      – Пауль і Марія! – Гребер зненацька розлютився. Його обурило, що про свою біду доводиться ще й кричати.

      – Ні. Цього звати Ернст Гребер.

      – Ернст Гребер – це я сам. Інших у нашій родині немає.

      – Ну, то це, мабуть, не ви. Більше Греберів у нас немає. – Службовка поглянула на нього і всміхнулась. – Якщо хочете, зайдіть через кілька днів ще раз. Ми одержали ще не всі відомості. Хто там на черзі?

      Гребер не відходив.

      – А де ще можна спитати?

      Жінка поправила червоний бант у волоссі.

      – У довідковому бюро. Хто на черзі?

      Гребер відчув, як хтось штовхнув його в спину. Це була невеличка бабуся, що стояла позад нього. Її руки нагадували тоненькі пташині лапки. Він відійшов убік.

      Якусь хвилю Гребер нерішуче ще стояв біля віконця, не в змозі збагнути, що все вже скінчилось. Це сталося надто швидко. А втрата його була надто велика. Побачивши його, однорукий службовець нахилився до нього й промовив:

      – Ви повинні радіти, що ваші рідні не потрапили до цих списків.

      – Чому?

      – Це списки тяжкопоранених і вбитих. Поки вони в нас не зареєстровані, вважається, що вони пропали безвісти.

      – А ті, що пропали безвісти? Де ж їхні списки?

      Службовець подивився на нього терпляче, як людина, що вісім годин на день має справу з чужим горем і нічим не може допомогти.

      – Ті, що пропали безвісти, пропали безвісти. Списки тут нічого не допоможуть. Поки що ніхто не знає, що з цими людьми. Якби це було відомо, то їх не вважали б пропалими безвісти. Чи не так?

      Гребер мовчки дивився на службовця. Той, здавалося, пишався своєю логікою. Але розсудливість і логіка несумісні з втратами і болем. Та що скажеш людині, яка й сама втратила руку?

      – Ваша правда, – промовив