Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

рукою. – Ви ще можете наздогнати! Мерщій! Я попрацюю замість вас.

      Гребер уже не здатний був думати. Він просто підкорився голосові й простягненій руці. Він кинувся вулицею і помітив, як хтось перелазить через руїни. Схопив його. Це був дідок, що силкувався вирвати ранець назад. Гребер наступив на лямки. Тоді старий випустив ранець, обернувся й, скинувши руки догори, заверещав пронизливо й тонко. У місячному світлі його рот здавався величезним і чорним, а очі блищали.

      З’явився патруль. Два есесівці.

      – Що тут сталося?

      – Нічого, – відповів Гребер, одягаючи ранець.

      Старий перестав верещати. Він дихав поривчасто й важко.

      – Що ви тут робите? – запитав один з есесівців. Це був уже літній обершарфюрер. – Документи!

      – Я допомагав розкопувати. Он там. Тут жили мої батьки. Мені треба…

      – Солдатську книжку! – звелів обершарфюрер суворіше.

      Гребер розгублено дивився на патрулів. Не було рації сперечатися з приводу того, чи мають право есесівці перевіряти документи в солдатів. Їх було двоє, і обоє озброєні. Він поліз у кишеню, шукаючи відпускну. Старший дістав кишеньковий ліхтарик і почав читати. Якусь хвилю аркуш паперу був так яскраво освітлений, що здавалося, ніби світиться зсередини. Гребер відчував, як у нього тремтить кожен м’яз. Нарешті ліхтарик погас, і обершарфюрер повернув папір назад.

      – Ви живете на Гакенштрасе, вісімнадцять?

      – Так, – згораючи від нетерпіння, відповів Гребер. – Он там. Ми якраз розгрібаємо руїни. Я шукаю своїх батьків.

      – Де?

      – Он там. Де розкопуємо. Ви що, не бачите?

      – Це не вісімнадцятий номер, – пояснив обершарфюрер.

      – Що?

      – Це не вісімнадцятий. Це двадцять другий. Вісімнадцятий ось тут.

      Він показав на руїни, з яких стирчали металеві балки.

      – Ви це напевне знаєте? – затинаючись спитав Гребер.

      – Звичайно. Тепер тут важко розібратися. Але вісімнадцятий тут, це я знаю напевне.

      Гребер подивився на руїни. Вони не курилися.

      – Цю частину вулиці розбомбило не вчора, – сказав обершарфюрер. – По-моєму, це трапилося минулого тижня.

      – А ви не знаєте… – Гребер затнувся, потім повів далі: – Ви не знаєте, чи врятували людей?

      – Цього я не знаю. Але завжди кого-небудь рятують. А може, ваших батьків зовсім не було вдома. Коли починається тривога, більшість людей ідуть у велике бомбосховище.

      – Де я можу що-небудь узнати? У кого запитати, де вони тепер?

      – Уночі нічого не взнаєте. Ратуша розбита, там усе догори дном. Запитаєте завтра вранці в окружному управлінні. Що тут у вас з оцим чоловіком?

      – Нічого. Скажіть, а ви вірите, що під руїнами ще можуть бути люди?

      – Люди є скрізь. Мертві. Але щоб усіх їх повідкопувати, треба мати в сотні разів більше робітників, аніж ми маємо. Ці триклятущі свині бомблять усе місто, без розбору. – Обершарфюрер зібрався йти.

      – Тут заборонена