Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

із поранених залишився сидіти. Це був невеличкий, сивий чоловік.

      – Вимітайтеся, діду, – повторив наказ жандарм, що йшов слідом за фельдшером. – Ви що, не чули?

      Чоловік не вставав. У нього було перев’язане плече.

      – Геть звідси! – гримнув жандарм.

      Чоловік не поворухнувся. Він стиснув губи і дивився перед себе, немовби нічого не розуміючи. Жандарм зупинився перед ним, широко розставивши ноги.

      – Чекаєш на особливе запрошення, так? Встати!

      Чоловік усе ще поводився так, ніби нічого не чув.

      – Встати! – проревів жандарм не своїм голосом. – Ви що, не бачите, що з вами розмовляє начальство! Захотілося до військово-польового суду, чоловіче?

      – Спокійно, – сказав фельдшер. – Усе треба робити спокійно.

      У нього було рожеве обличчя без вій.

      – У вас кров, – звернувся він до солдата, що брав участь у бійці коло туалету. – Вас потрібно перев’язати. Вийдіть.

      – Я… – почав був солдат, але тут побачив другого жандарма, що саме увійшов до вагона і, взявши сивого чоловіка попід руки, допомагав товаришеві відірвати його від лавки. Чоловік зойкнув, але обличчя його залишалось непорушним. Тоді другий жандарм ухопив його в оберемок, мов легенький клунок, і витяг із купе. Він робив це без зла, абсолютно байдуже. Чоловік більше не кричав. Він зник у натовпі на платформі.

      – Ви щось хотіли? – перепитав фельдшер.

      – Я вже не поїду далі після перев’язки, пане лікарю? – звернувся до нього закривавлений солдат.

      – Це ми побачимо. Можливо, й поїдете. Але спершу треба зробити перев’язку.

      Солдат вийшов. На обличчі його був відчай. Він назвав фельдшера лікарем, але й це не допомогло. Жандарм поторсав двері в туалет.

      – Так і є, – сказав він презирливо. – Їм більше нічого не спадає на думку. Завжди те саме. Відчиняй! – скомандував. – Швидше!

      Двері відчинились. Один солдат вийшов.

      – Усе хитруєте, еге ж? – гримнув жандарм. – Навіщо замкнулися? Закортіло погратися в схованки?

      – У мене пронос. По-моєму, туалет саме для цього й існує.

      – Та невже? Прямо-таки зараз? І я повинен у це вірити?

      Солдат розкинув поли шинелі. Всі побачили залізний хрест першого ступеня. Солдат глянув на груди жандарма, де не було нічого.

      – Так, – відповів він спокійно. – Ви повинні вірити!

      Жандарм побагровів. Фельдшер поквапився утрутитись.

      – Прошу вийти, – сказав він, не дивлячись на солдата.

      – Ви ж мене не оглянули.

      – Я бачу по перев’язці. Вийдіть, будь ласка.

      Солдат ледь посміхнувся:

      – Добре.

      – Тут ми, здається, вже впорались, чи не так? – запитав роздратовано фельдшер у жандарма.

      – Так точно! – Жандарм кинув погляд на відпускників. Кожен із них тримав у руках документи. – Так точно, впорались, – повторив він і вийшов услід